Мисливські усмішки (збірник). Остап Вишня

дивуємося ми, цілий світ дивується, як можна одним словом передати психологічний стан людини, двома-трьома словами намалювати цілу картину, а на одній-двох сторінках дати соціальний стан цілого вимученого народу!

      Кожний робить, в даному разі пише, як уміє!

      5

      Найважче й найнеприємніше писати про себе.

      Я ще раз кажу, що не маю жодного наміру давати якісь певні рецепти, як писати, та їх, тих рецептів, і нема. Я спробую розповісти, приміром, чому і як я написав свою «Зенітку», бо із моїх творів її, мабуть, чи не найбільше знають.

      «Зенітку» написано під час Великої Вітчизняної війни.

      Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе, таке, щоб і моя робота спричинилася до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися, та не засміялися, а просто-таки зареготалися.

      Одночасно, щоб моя гумореска відігравала й певну, сказать би, мобілізаційну, підбадьорювальну роль.

      Героями «Зенітки» я вибрав двох дідів: діда Свирида та його кума.

      Чому я вибрав дідів?

      Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила. Я зробив старого діда партизаном (а хіба таких не було!), а в партизанах навіть кволі діди не сиділи без діла, а хоч обід хлопцям варили та коні пасли.

      Чому я навів приклад війни діда Свирида з його бабою Лукеркою? Це – смішно, але в мене була ще й та думка, що, мовляв, не задавайтеся, фашисти, своєю технікою, своєю військовою наукою, – хоч які ви дуже такі муштровані, дуже такі сильні, дуже такі на військовій справі практиковані, – наші діди битимуть вас, маючи в руках не вдосконалені зенітки, а звичайнісінькі вила-трійчата.

      Дідів, що попадали з кислиці, я прозвав льотчиками.

      Такі контрасти: зенітка й вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка з другого, таран і спідниця і т. д. Та ще коли старі діди по-своєму вживають у розмовах військових термінів (а хіба не поприщеплювалися такі терміни до нашої мови за час війни?!) – от і вийшло, кажуть, дуже смішно.

      «Зенітку» свою я вигадав. Живого діда Свирида, того, що діє в «Зенітці», на світі не було. Але я певний, що подібні діди були, бо якби їх не було, я б погрішив проти художньої правди, і читач обов’язково десь, колись, – не тепер, так у четвер, – запротестував би… Читача – не обдуриш! За десять років життя «Зенітки» я протесту жодного не чув.

      Я розповів про те, чому я написав «Зенітку».

      Як я її написав?

      Це вже справа складніша. Із «Зеніткою» я «мучився» довгенько. Було багато сумнівів, чимало побоювань! А чи не образяться наші солдати, наші офіцери, що я їхню титанічну, героїчну, смертельну на війні боротьбу порівнюю з «війною» діда Свирида та баби Лукерки? Хоч я мав на увазі фашистську армію, а раптом комусь спаде на думку, що я, – аж подумати страшно! – недооцінюю труднощів боротьби.

      Чи не образяться наші безстрашні соколи-льотчики, що найсмертельнішу в їхніх руках зброю – таран – я зводжу до тарана дідом бабиної спідниці?

      Ще тільки