Гравець 1: що з нами станеться. Дуглас Коупленд

в голові. Тридцять сім років слухання свого внутрішнього голосу не привели ні до чого, крім банкрутства, самотності й куперозу, від якого обличчя здавалося перманентно обгорілим, червоним, як у п’яниці,– чи то радше віскі робило його обличчя червоним, як у п’яниці; саме внутрішній голос і запропонував йому випити віскі: «Ну ж бо, Ріку, ти на це заслуговуєш, брате! Сьогодні ти посадив сорок футів живоплоту з жовтого кедра!» Та Рік цього голосу більше не слухає. Тепер він слухає інших людей, бо працює в барі й люди розповідають йому геть усе: про скасовані відпустки на Бермуди, мрії про зміну статі, про грубих матерів, що лаються, як вантажники, про жах, який наводять північнокорейські ракети. Люди розповідають Ріку всю правду про себе, бо Рік працює в барі готельного аеропорту і тому у всесвіті своїх відвідувачів є явищем тимчасовим і одноразовим. Більшості барменів доводиться вислуховувати брехню про життя своїх постійних відвідувачів, але в барі аеропорту завсідників не буває – лише любителі перехилити келих без коріння і тимчасово без гальм. Рік так і бачить себе золотистим лабрадором, біля нього на вулиці зупиняються люди й дають волю своєму спонтанному асоціативному мисленню: «Ой, та ти ж наймиліший песик у світі! Слухай, мене тут застукали на крадіжці зі складу й звільнили, але дружині я сказати цього не можу, пояснив, що виперли, бо чіплявся до начальства. Гей, іще горішків? Ще мисочку з цілими кеш’ю, а то тут самі крихти лишились?»

      От якби одного дня увійшов чоловік і зізнався, що то він викрав Ріків пікап з усім сільськогосподарським реманентом, але Ріку добре відомо, що найвірогідніше цього не станеться, і якщо бути чесним, пропив він свою кар’єру ландшафтного дизайнера, як і всі заощадження і право бачитись із дитиною, і лишились у нього червоний ніс і темна аура, що відлякує жінок, яким він міг би сподобатись, уже років десять, попри те, що протягом цього занепадницького періоду життя він навчився слухати, а жінки обожнюють, коли їх слухають. Принаймні так вважають.

      Ну і грець із ним. Наразі Рік – людина безтурботна. Майже. Утім, час від часу він міркує, чому це ми на сімдесят із гаком років ув’язнені у своїх тілах і не можемо хоча б разочок, скажімо, припаркувати своє тіло десь у печері та хоча б п’ять хвилиночок вільно політати, не відчуваючи тяжіння землі.

      Принаймні музика дозволяє нам утекти зі свого тіла – по-своєму. Рік із ностальгією згадує піаніста Ленні, якого звільнили два тижні тому за те, що сам вигадував слова до пісень, які грав у барі. Рік до цього звик, а от патронові не сподобалося. Коли керівник зробив Ленні третє й останнє зауваження, той відповів:

      – Слова пісні важливі лише до певного моменту. Ви можете навіть не пригадувати слова улюбленої пісні, саме тому вона вам і подобається – бо вашому мозку подобається вигадувати власні слова, щоб заповнити пропуски. Гарна пісня змушує створювати власні слова.

      – Ленні, це ж кляті «Бітлз» співають кляту «Yesterday». Не потрібно вигадувати слова до найвідомішої пісні за всю історію.

      – Я вкладаю в пісню себе.