Гравець 1: що з нами станеться. Дуглас Коупленд

мають лише волосяні фолікули. До речі, що там із кістками? Кістки складаються з карбонату кальцію, хімічної речовини, про яку Карен нічого особливого не знає; кістки теж мусили б лишитися – може, не кістковий мозок, але… але стривайте, Карен десь читала, що на кожну клітину людського тіла припадають десять інших організмів, як-от бактерії, віруси та грибки. Вони також лишаться разом з одягом. Тьху. Ваше тіло навіть не тіло – це екосистема.

      Карен іде ще далі… А як щодо води? Вода – це ж просто вода, вона не та речовина, що робить Карен Карен, тож увесь одяг та інша гидота на сидіннях «боїнга» буде мокрою. Тож виходить… А інші клітини тіла? Як їх можна класифікувати: Карен та не-Карен? Яйцеклітини точно лишаться, бо вони лише наполовину Карен, не стовідсоткова Карен, містять лише половину її ДНК. Стривайте – знову це слово, «ДНК»… ДНК. Якби Карен зазирнула в якусь клітину, скажімо, клітину шкіри, вона б усвідомила, що лише її ДНК і є нею. Решта – це білки, жири, ензими, гемоглобін і…

      …і тут Карен ясно побачила свої мокрі рештки на сидінні «боїнга». Над ними піднімалася істота, схожа на привида, тонка, як павутинка, довга, як колготки, і складалася вона тільки з ДНК Карен – це єдине, що вона чесно могла назвати собою. Колготки! Навіть не колготки, бо всі ці ДНК, вилучені з її клітин, не поєднуватимуться між собою – всі її ДНК висітимуть хмарою дрібного пороху завбільшки, може, з апельсин. І тут Карен соромиться, бо думає, як же мало того, що відрізняє її від інших людей – дрібка пилу. Як же банально, забобонно, у дусі східних релігій. Утім… це те, що є нею чи то будь-ким із нас. Пил. Тож нехай хтось порадить усім цим християнським фундаменталістам, що чекають на вознесіння, залишити кілька відер і швабр тим, хто лишається після них.

      Карен вигулькнула зі своїх фантазій. Сусід через одне місце дивився документальний фільм на каналі «Діскавері», у якому розповідалося про те, як більші переслідують, вбивають та їдять менших. «Аеробус 320» натруджено гудів. Карен замислилась, яким же буде Воррен. Із Ворреном вони познайомились по Інтернету, і тепер він зустріне її в коктейльному барі готелю «Камелот» в аеропорту Торонто. Коктейльний бар! Як непристойно і як чудово – та найкраще з цього те, що це ні до чого не зобов’язує. Якщо між ними з Ворреном проскочить іскра, можна зняти славнозвісні номери на верхньому поверсі. Якщо ніякої іскри не буде, то дорога прямісінько до аеропорту й назад додому. «Природа,– міркує Карен,– дуже жорстока, але й дуже раціональна, що створила ту іскру». Ану ж іскри таки не буде: Воррен їй подобається, але лише подобається – симпатія без іскри? Зовсім не так працює, еге ж? Такий собі принизливий вибір м’яса на ринку.

      Карен повертається до ілюмінатора, помічає пилинку й роздумує: «Чудово було б, якби зорі вдень ставали чорними – небо вкрите цяточками, немов перцем присипане! На півдні видно скибочку місяця. Уявити тільки, підводиш очі й бачиш вогняний місяць!» Уперше за багато місяців Карен відчуває, що її життя – справжня історія, а не просто