Маленька господиня Великого будинку. Джек Лондон

був щедрий і великодушний, бо міг собі те дозволити.

      Цей хлопець, якому траплялось підбирати по паровозних депо кочегарські недоїдки, добре взнав ціну грошам. Він купував якнайкраще, певний, що так йому вийде найдешевше. Для вступу до університету йому треба було пройти шкільний курс фізики й хімії. Впоравшися з алгеброю й геометрією, він звернувся до вчених, що відали кафедрами фізики й хімії в Каліфорнійському університеті. Професор Корі спершу засміявся йому в вічі.

      – Любий мій юначе… – почав він.

      Дік терпляче дослухав, тоді заговорив сам:

      – Я не дурень, професоре. Учні середньої школи чи училища – то ж діти. Вони не знають життя. Вони не знають, чого хочуть і навіщо їм потрібне те, чим їх напихають. А я знаю життя. Я знаю, чого хочу й навіщо. Вони вчать фізику дві години на тиждень цілий рік, як рахувати з вакаціями. Ви найкращий викладач фізики на все Тихоокеанське узбережжя. Навчальний рік у вас закінчується. За перший тиждень вашої відпустки, якщо ви віддаватимете мені кожну хвилину свого часу, я подужаю річний курс фізики. Скільки коштуватиме цей ваш тиждень?

      – Ви не купите його й за тисячу доларів, – відказав професор Кері, думавши тим відбутися.

      – Я знаю, яка ваша платня, – знову почав Дік.

      – Ну, і яка ж вона? – гостро спитав професор.

      – Та вже ж не тисяча на тиждень, – відрубав Дік так само гостро. – І не п’ятсот, і навіть не двісті п’ятдесят, – він підняв руку, побачивши, що професор знов хоче його перебити. – Ви оце сказали, що я не куплю тижня вашого часу за тисячу доларів. А я й не збираюсь. Я хочу купити той тиждень за дві тисячі. Господи! Життя таке коротке! Так мало років мені відміряно…

      – І ви гадаєте, що зможете купити роки? – усміхнувся поблажливо професор.

      – Авжеж. Того я й прийшов до вас. Я купую три роки за рік, і ваш тиждень – частина цього року.

      – Але ж я ще не погодився, – засміявся професор.

      – Може, двох тисяч мало? – уперто провадив Дік. – То скажіть, скільки буде досить.

      І професор Кері здався. Так само здався й професор Барздейл, завідувач кафедри хімії.

      Ще раніше, вивчавши математику, Дік на кілька тижнів возив своїх репетиторів стріляти качок у заплавах Сакраменто й Сан-Хоакіну. А впоравши фізику та хімію, знову поїхав з двома вчителями літератури та історії на мисливські терени в окрузі Керрі на південному заході Орегону. Цей спосіб він теж похопив від батька, і отак, навчаючись, розважаючись, живучи на вільному повітрі, він за рік подужав нормальний трирічний курс середньої школи навіть без великої натуги. Дік вудив рибу, полював, купався, тренувався фізично і заразом готувався до університету. І він не схибив. Він знав, що може так робити, бо батькові мільйони дали йому владу над життям. Гроші були для нього знаряддям. Він ані переоцінював, ані недооцінював їх. Він просто купував за них те, що йому потрібно.

      – Дивовижнішої форми марнотратства я ще зроду не бачив, – заявив містер Крокет, показуючи своїм