Маленька господиня Великого будинку. Джек Лондон

спати. Як ми вже сказали, вона має заступити тобі матір – стежитиме, щоб у тебе завжди були помиті вуха й шия…

      – І щоб я купався щосуботи ввечері, – докінчив за нього Дік якнайлагідніше.

      – Саме так.

      – А скільки ви… цебто скільки я платитиму тій пані за її послуги? – спитав Дік, несподівано звернувши на інше: у нього вже була така звичка, і він не раз спантеличував тим учителів та однокласників.

      Містер Крокет уперше відповів не зразу, а спочатку прокашлявся.

      – Адже це я платитиму їй? – допитувався Дік. – Зі своїх двадцяти мільйонів цебто?

      – Батькова порода, – тихенько мовив сам до себе містер Слокем.

      – Місіс Самерстон, тобто «та пані», як ти зволив її назвати, одержуватиме сто п’ятдесят доларів на місяць, або ж тисячу вісімсот на рік, – відповів хлопцеві містер Крокет.

      – Пропащі гроші, – зітхнув Дік. – Та ще й харч і помешкання!

      Він підвівся, як справдешній аристократ – не спадковий, зате вихований за тринадцять років у палаці на Ноб-Гілі. Підвівся так, що й опікунська рада мимоволі повставала зі шкіряних фотелів. Одначе й не так, як підводяться маленькі лорди Фонтлерої[8], бо він мав двоїсту натуру. Він уже знав, що у людського життя багато облич і багато шляхів. Недарма Мона Сангінетті перемагала його на диктантах. І недарма він бився з Тімом Гаганом унічию, до замирення, а потім удвох із ним верховодив товаришами.

      Його доля народилась у несамовитій золотій гарячці сорок дев’ятого року[9]. В палаці з нього вирощено аристократа, а в міській школі виховано демократа. Рано розвинувшись, він уже розумів, нехай ще трохи й по-дитячому, відміни між привілейованою кастою і широкими масами; а під усім тим його сповнювала уперта воля й спокійна самопевність, незбагненна для трьох літніх добродіїв, яким було доручено його долю і які зобов’язались примножити його мільйони та зробити з нього справжню людину – таку, як вони її собі уявляли.

      – Дякую вам за вашу ласку, – сказав Дік, звертаючись до всіх трьох. – Гадаю, що ми не сваритимемося. Звісно, ті двадцять мільйонів мої, і, звісно, ви берегтимете їх для мене, бо ж я ще не тямлю нічого у справах…

      – І ми їх примножимо, любий мій, ми їх для тебе примножимо безпечними, вивіреними способами, – запевнив його містер Слокем.

      – Тільки щоб без спекуляції! – застеріг Дік. – Моєму татові щастило, але я сам чув, як він казав, що тепер не ті часи і вже не можна ризикувати так, як колись ризикували всі.

      І ці його слова, і деякі попередні могли б навести на гадку, ніби в юного Діка була ница й скнара душа. Але то була б помилка. Якраз навпаки: в потаємних думках і в планах, що снувались ту мить у нього в голові, він так легковажив, так зневажав свої мільйони, що його б можна зрівняти з п’яним матросом, який розкидає на березі одержану відразу трирічну платню.

      – Я ще тільки хлопчак, – провадив Дік. – Але ви мене поки що не дуже добре знаєте. Згодом ми познайомимося краще, а тим часом – ще раз дякую вам…

      Він якусь мить помовчав, тоді вклонився стримано й гідно – вельможі

8

Лорд Фонтлерой – герой популярної свого часу напівсентиментальної повісті американської письменниці Єлізи Барнет (1849–1924) «Маленький лорд Фонтлерой» (1886).

9

Золота гарячка сорок дев’ятого року. – У 1848 році в Каліфорнії відкрито великі родовища золота, після чого почалася знаменита «золота гарячка».