Маленька господиня Великого будинку. Джек Лондон

здибав добрі трунки,

      То вже їх пив не сам,

      Хто знюхав щедру здобич,

      То вже казав і нам

      В таємних наших бухтах

      Аж на краю землі,

      Як ми туди спливались

      Смолити кораблі.

      Ладнали вбогі шатра –

      Вітрило на веслі,

      Коло багать сиділи,

      Закурені, в смолі,

      І знов летіли далі

      За покликом жадань

      Так хутко, мов той якір,

      Що пада в водну хлань.

      Де ми скидали зброю

      Й під пальмами в шинку

      В яку палючу спеку

      Шукали холодку?

      О джерело в пустелі.

      Де, спраглі, ми пили,

      І хліб, що не доїли,

      Й вино, що розлили!

      Юнак, жагу спізнавши,

      Вдова в тяжкій журі,

      Знудьговані за шлюбом

      Дівчата на порі –

      Усі, кого жадання

      Невтолені печуть,

      Збагнуть мою гризоту,

      Що днів тих не вернуть!

      Зрозумійте його, ви, літні люди! Зрозумійте його так, як я, молодий, зрозумів! Ось що він каже далі:

      Я думав – пізня втіха

      Пишніше розквіта,

      І задля тої втіхи

      Промарнував літа,

      Аж поки, всім на заздрість,

      Але й собі на жаль,

      Зробивсь я дон Дієго,

      Найвищий адмірал!

      – Слухайте, опікуни мої! – вигукнув Дік, і обличчя його палало пристрастю. – Ви думаєте, що мене не печуть невтолені жадання? Ні, я горю вогнем! Але я стримую себе. Не думайте, ніби я вже здохляк, коли поводжусь у коледжі, мов такий собі статечний цяця-хлопчик. Я молодий. Я живий. Я здоровий і повний снаги. Але я не хочу дати маху. Я стримую себе. Не кваплюсь, не чіпляюсь на перший-ліпший гачок. Я ще тільки готуюся. Але втіх своїх я не проґавлю. Не розіллю свого вина. І не нарікатиму потім, як Дієго Вальдес:

      Вже не навіє вітер,

      Не вихлюпне бурун

      Ватаг довкола вогнищ

      По берегах лагун,

      І джерела в пустелі,

      Де, спраглі, ми пили,

      І хліба, що не з’їли,

      Й вина, що розлили…

      Чуєте, опікуни? Ви знаєте, як то воно вдарити ворога, вдарити у захваті бою, просто в щелепу, і звалити його собі під ноги? Я хочу цього! Хочу й кохати, й цілувати, і важити собою, і шаліти з надміру здоров’я та снаги. Я хочу спіймати свою долю. Хочу мати власну ватагу біля вогнищ – і то ще поки молодий, але не занадто. І я матиму все це. А поки що я стримую себе, вчуся, готуюся – щоб потім, коли попущу собі віжки, бути добре підкутому. Тоді вже моя доля не втече від мене! О, повірте мені, я не завжди сплю спокійно!

      – Справді? – запитав містер Крокет.

      – А ви ж як думали? Ні, я ще не починав дуріти, але як почну, отоді побачите!

      – А коли ж ти почнеш? Як одержиш диплома?

      Дивовижний юнак похитав головою.

      – Ні, після диплома я ще піду принаймні на рік до сільськогосподарського коледжу, на додатковий курс. Бачте, мене починає захоплювати сільське господарство. Я хочу щось зробити в ньому… Щось створити. Бо мій батько, можна сказати,