Маленька господиня Великого будинку. Джек Лондон

не пом’якшували його хлоп’яцької бурмакуватості.

      – Це я тебе не бачив, відколи помер твій стариган, – зауважив Тім.

      – Ну, зате бачиш тепер, – відрубав Дік. – Чуєш, Тіме, я до тебе одне діло маю.

      – Зачекай, поки я віднесу пиво своєму стариганові, – сказав Тім, досвідченим оком оглянувши піну в бляшанці. – А то буде крику, як без піни принесу.

      – Дарма, сколотиш, то й буде піна, – заспокоїв його Дік. – Я тільки на хвилинку. Я сьогодні тікаю з дому. Гайда разом, хочеш?

      Тімові голубі ірландські очиці загорілися цікавістю.

      – А куди? – спитав він.

      – Ще не знаю. То хочеш? Коли так, можна буде вирішити потім. Ти ж усе ліпше за мене знаєш. То як скажеш?

      – Стариган з мене душу виб’є, – завагався Тім.

      – Хіба тобі це первина? – відповів Дік, нітрохи не розжалений. – Коли згоден, то стрінемось увечері о дев’ятій біля пристані перевозу. То як? Я дожидатиму там.

      – А що як я не прийду? – опитав Тім.

      – Однаково – сам подамся, – Дік повернувся, ніби хотів уже йти, тоді ще недбало кинув через плече: – Краще гайда разом.

      Тім сколотив у бляшанці пиво й відповів так само недбало:

      – Гаразд. Прийду.

      Розлучившися з Тімом Гаганом, Дік рушив шукати іншого однокласника, словенця Марковича; його батько держав ресторанчика, і казали, що за двадцять центів більш ніде в місті так смачно не пообідаєш. Маркович-молодший був винен Дікові два долари, і Дік, розшукавши його за годину, взяв у нього скільки було – долар і сорок центів, а решту боргу подарував.

      Потім він нерішуче, збентежено поплентався по Монтгомері-стріт, вагаючись між численними позичковими касами, що прикрашували собою ту людну магістраль. Нарешті він на одчай душі шмигнув у одні двері й спромігся обміняти на вісім доларів і квитанцію свого золотого годинника, вартого, як добре знав Дік, не менше п’ятдесяти доларів.

      Вечерю в ноб-гільських палатах подавали о пів на сьому. А він вернувся додому аж за чверть до сьомої й став перед очі місіс Самерстон. То була дебела літня пані, яка походила зі славної родини Портер-Рікінгтонів, чиє банкрутство в середині сімдесятих років струснуло цілим тихоокеанським узбережжям Штатів. Попри дебелу комплекцію, вона завжди скаржилась на «розшарпані нерви».

      – Ну, куди це годиться, Річарде! – вичитала вона хлопцеві. – Вечеря вже п’ятнадцять хвилин на столі, а ти ще не помив рук і сам не вмився.

      – Вибачте, місіс Самерстон, – перепросив Дік. – Я більше ніколи не примушу вас чекати. І взагалі я не завдаватиму вам клопоту.

      За вечерею, поданою для них двох з усією помпою у велику їдальню, Дік силкувався догоджати своїй виховательці: хоч він і знав, що її найнято за його гроші, але почувався так, ніби вона в гостях у нього.

      – Коли ви вже тут улаштуєтесь, вам буде дуже гарно жити, – пообіцяв він. – Це добрий старий дім, і більшість служників уже багато років у нас служать.

      – Ну