Лише час підкаже. Джеффри Арчер

закладу, то, цілком імовірно, повернеться до Меррівудської початкової школи, а потім, коли йому виповниться чотирнадцять, кине школу і вирушить шукати собі роботу. Хлопець намагався не думати про наслідки такої невдачі, незважаючи на те, що Стен ніколи не пропускав нагоди нагадати йому, що він завжди зможе знайти роботу в доках.

      – Хлопцеві взагалі не варто було дозволяти їхати до цієї престижної школи, – регулярно розпатякував він Мейзі, коли та ставила перед ним миску з кашею. – Після неї він занадто високої думки про себе, – додавав він, ніби Гаррі не було поряд.

      Гаррі вважав, що Фішер із радістю погодився б із цією думкою, але він уже давно дійшов висновку, що дядько Стен і Фішер мали між собою багато спільного.

      – Але ж Гаррі має отримати шанс покращити своє життя? – заперечила Мейзі.

      – Задля чого? – не вгавав Стен. – Якщо доки достатньо хороші для мене і його старого, то чому вони недостатньо хороші для нього? – резюмував він із упевненістю, що не передбачала арґументів проти.

      – Можливо, хлопчик розумніший за нас обох, – зауважила Мейзі.

      Це на якийсь час заспокоїло Стена, але після чергової ложки каші він заявив:

      – Залежить від того, що розуміти під словом «розумний». Бо є розумні, а є мудрі.

      Він набрав іще одну ложку, але нічого більше не додав до цього глибокого твердження.

      Гаррі розрізав шматочок тосту на чотири частини, коли слухав, як дядько грає ту ж саму платівку знову й знову щоранку. Він зроду не захищав себе, позаяк було очевидно: Стен уже все вирішив щодо майбутнього Гаррі, ніщо не зможе змінити його рішення. Стен не усвідомлював, що його постійні допікання лише надихали Гаррі працювати ще старанніше.

      – Не можна сидіти тут весь день, – наприкінці коментував Стен, особливо коли відчував, що втрачає арґументацію. – Дехто з нас має й працювати, – додавав він, встаючи з-за столу.

      Ніхто не заперечував.

      – І ще одне, – видихав він, відчиняючи двері кухні. – Ніхто з вас не помітив, що хлопчик розм’як. Він навіть не облизує мою миску з-під каші. Бозна, чого їх там навчають у цій школі.

      Двері за ним зачинилися.

      – Не звертай уваги на свого дядька, – порадила мати Гаррі. – Він просто заздрить. Йому не подобається той факт, що ми всі пишаємося тобою. І навіть йому доведеться змінити свою платівку, коли ти здобудеш цю стипендію, так само як і твій приятель Дікінс.

      – У цьому й проблема, мамо, – сказав Гаррі. – Я не такий, як Дікінс, і починаю задумуватися, чи воно того варте.

      Усі мовчки витріщалися на Гаррі, доки не озвався дідусь, уперше за кілька днів:

      – Хотілося б і мені отримати можливість учитися в Бристольській ґімназії.

      – Чому, дідусю? – вигукнув Гаррі.

      – Бо якби я це зробив, то нам не довелося б жити з твоїм дядьком Стеном усі ці роки.

* * *

      Гаррі насолоджувався своїм ранковим достачанням газет, і не лише тому, що це давало причину звіятися з дому. За