Повне зібрання творів. Антуан де Сент-Экзюпери

утвердився отак між скель і захищав від руїни всю свою пишну крону, бо тим паче не було сну для цього кедра, що бився день і ніч у власній товщі й живився у ворожому світі навіть соками свого руйнування. Той кедр створював себе щомиті. А я щомиті творив свою оселю, щоб вона тривала. З сукупності, яку розвіяв би простий подув, я спорудив цю кутасту основу, незнищенну, як башта, і сталу, наче форштевень корабля. Боячись, щоб мій табір не заснув і не згинув у забутті, я обставив його вартовими, які дослухалися до звуків пустелі. Як кедр удихав каміння, щоб перетворити його в кедр, так і мій табір живився загрозами, які надходили зовні. Нехай будуть благословенні нічна самовідданість, мовчазні посланці, які приходять нечутно для всіх, з’являються коло багать, сідають навпочіпки й розповідають про похід племен, які простують на північ, або виправу одного племені на півдні, що погналося за своїми вкраденими верблюдами, або про чутки в якомусь племені з приводу вбивства, а надто про плани тих племен, які мовчать під своїми запиналами і міркують про ніч, що надходить. Ти слухав посланців, які приходять і розповідають про свою тишу! Нехай будуть благословенні ті, що так раптово виникають навколо наших багать, і то з такими похмурими словами, що багаття одразу топлять у піску, а люди лягають долілиць на рушниці й прикрашають табір короною з пороху.

      Адже ніч, тільки-но опустившись, стає джерелом див!

      Отак щовечора я оглядав своє військо, полонене простором, немов корабель, але постійне, і знав, що день побачить його неушкодженим і задоволеним, вояки будуть як півні, що радіють прокиданню. Тож коли споряджатимуть коней, можна буде чути веселий гомін, що лунатиме свіжого ранку, як мідь. Люди, немов сп’янівши від вина молодого дня, знову наповнять легені й розкошуватимуть терпкою насолодою простору.

      Я вів вояків до оази, яку треба завоювати. Той, хто не розуміє людей, шукав би в оазі навіть релігію оази. Але ті, хто живе в оазі, не знають своєї оселі. Відкривати її треба якраз серед ядучих пісків. Адже я навчив їх любові до оази.

      Я сказав воякам:

      – Ви знайдете там запашну траву, пісню фонтанів і жінок у довгих барвистих чадрах, переляканих, мов стадо проворних козуль, але ніжних на дотик і мов створених для полону…

      Я казав їм:

      – Вони гадають, ніби ненавидять вас, і, щоб відбитися від вас, застосують і зуби, й нігті. Але, щоб приборкати їх, досить вашого голого кулака, який схопить за блакитні кучері кіс!

      Я казав їм:

      – Вам досить лагідно застосувати свою силу, щоб затримати й зупинити їх. Тоді вони заплющать очі, щоб нехтувати вас, але ваше мовчання натисне на них, наче орлина тінь. Тоді нарешті вони розплющать очі, щоб бачити вас, а ви наповнити їх слізьми.

      Ви будете їхньою незмірністю, – хіба зможуть вони забути вас?

      І сказав воякам наприкінці, щоб сп’янити їх на дорозі до раю:

      – Там ви побачите пальми й барвистих птахів…Оаза віддасться вам, бо це ви маєте у своєму серці релігію оази, натомість ті, кого ви виженете