Название | Повне зібрання творів |
---|---|
Автор произведения | Антуан де Сент-Экзюпери |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | Зарубіжні авторські зібрання |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 0 |
isbn |
Я покинув тих людей, бо вони надто переймалися тим, щоб наставити дитині пастки й затримати її в житті. Ох, як легко зрозуміти їх завдяки цій дев’ятирічній дитині. Вони давали їй іграшки, щоб заманити щастям. Але маленька ручка невблаганно відштовхувала їх, коли їх ставили надто близько до неї, немов дитина розсувала кущі, які уповільнюють її скачку.
Я вийшов звідти і обернувся до дверей. Минула лише мить, спалах світла, один з численних виявів міського життя. Помилково покликана дитина всміхнулася й відповіла на поклик. Вона щойно повернулася до стіни. Присутність дитини вже непомітніша за присутність пташки… я лишив їх, щоб вони помовчали і приручили дитину, що вмирає.
Я йшов уздовж вулички. Чув, як за дверима сварили слуг. У домі давали всьому лад, складали багаж для нічного переходу. Мені байдуже, слушно їх сварили чи ні. Я чув тільки гнівні слова. А трохи далі під фонтаном плакала дівчинка, прикривши рукою обличчя. Я лагідно поклав руку їй на коси й повернув її личком до себе, але не запитував її про причину її горя, знаючи, що вона може не знати її. Адже горе – це завжди результат часу, що минає і нічого не залишає по собі. Є горе, що минають дні, горе, що загублено браслет, який належить до змарнованого часу, або горе через братову смерть, яка належить до часу, що вже зможе нічому прислужитися. А в цієї дівчинки, коли вона постаріє, її горе буде горем розлуки з коханцем, який – а вона й не знатиме про те – буде втраченим шляхом до реальності, до чайника, добре замкненого дому й дітей, яких годують грудьми. І час одразу тектиме крізь неї марно, немов крізь пісочний годинник.
Ось на порозі з’явилася усміхнена жінка й дивиться мені в обличчя в повноті своєї радості, може, через дитину, що заснула, або духмяної юшки, або простого повернення. І тепер увесь час належить їй. Я пройшов коло одноногого шевця, що прикрашав золотою філігранню пантофлі, й добре зрозумів, хоча старий уже не мав голосу, що він співає.
– Шевцю, що тобі дає таку радість?
Але я не слухав його відповіді, знаючи, що він помилятиметься, розповідаючи про зароблені гроші, або обід, що чекає на нього, або відпочинок.