Повне зібрання творів. Антуан де Сент-Экзюпери

двічі. Серед нас був старий оповідач, що знав найгарніші казки пустелі. Він ще й прикрашував їх. І знав їх лише він, бо не мав синів. Тоді, коли поповзла земля, він тремтів за бідолашні казки, яких уже ніхто ніколи не зможе розповісти. А земля й далі ворушилась і місилася, почав наростати і опускатися високий охряний приплив. Невже, по-твоєму, можна віддати себе, щоб прикрасити приплив, який повільно котиться і все поглинає? Що можна збудувати на цьому рухові?

      Будинки під його тиском повільно подавалися, а внаслідок майже невидимого скручування сволоки зненацька розривалися, немов вибухали порохові бочки. Або ж стіни починали двигтіти, аж поки раптом розвалювалися. А ті з-поміж нас, хто вижив, утратили свої значення. Тільки оповідач збожеволів і всякчас співав.

      Куди ти ведеш нас? Цей корабель зазнає трощі разом із плодами наших зусиль. Крім того, я відчуваю, що час біжить марно. Я відчуваю, як біжить час. Він не повинен отак бігти, бути таким вразливим, а повинен зміцнювати, надавати зрілості й старити. Мало-помалу він повинен зібрати витвір. Але що він надалі зміцнюватиме, хто виживе з нас і хто лишиться?

      VI

      Я був серед свого народу й думав, що вже годі чомусь віддавати себе, бо немає нічого стабільного, яке тривало б протягом поколінь, і думав про час, що тече тоді марно, наче пісок у піщаному годиннику.

      Але треба збудувати велику скриню, щоб зібрати те, що лишиться від них. І воза, щоб везти її. Адже я шаную передусім те, що триває довше за людей. А отже, я рятую сенс їхньої віддачі. Й будую велику дароносицю, якій вони довірять усе, що мають.

      Отак я походжав серед свого народу в дельті над вечір, коли все знесилилося, на порогах убогих халупок бачив людей у лахмітті, які відпочивали від невтомної, як у бджіл, праці, але мене цікавили не так вони, як досконалість медового торту, над яким усі вони працювали цілісінький день. Я замислився перед одним чоловіком, що був сліпий, а до того ж утратив ногу. Він був дуже старий, умирущий і стогнав щоразу, немов старі меблі, коли ворушився, й відповідав дуже повільно, бо був давній літами й говорив нерозбірливо, проте променився, яснів і ставав тямущим в об’єкті, якому віддавав себе. Адже старечими тремтячими руками він додавав і свою працю, яка правила за дедалі витонченіший еліксир. І він, дивовижно тікаючи зі своєї старої, зашкарублої плоті, ставав дедалі щасливішим, дедалі невразливішим. Дедалі незнищеннішим. Умираючи, він не знав про це, його руки були повні зірок…

      Отак вони працювали все своє життя задля збагачення, дарма що не користалися там багатством, цілком віддавали себе нетлінному гаптуванню… і тільки частку своєї праці присвячували споживанню, а решту спрямовували на різьблення, непотрібну якість металу, досконалість малюнку, м’якість вигину, і це все нічому не служило, хіба що отримувало те, що віддавали йому люди, і тривало довше за плоть.

      Під час своїх довгих прогулянок я добре зрозумів, що якість цивілізації моєї імперії спирається не на якість харчів, а на якість вимог і на завзяття праці.