Феноменологія духу. Георг Гегель

предметі не тому, що Я як свідомість розвивалося у зв’язку з ним і всебічно продумувало його; крім того, й не тому, що предмет, у якому я впевнений, мав, з огляду на багато притаманних тільки йому властивостей, різноманітні відносини в самому собі та численні зв’язки з іншими предметами. І те, і те не має нічого спільного з істиною чуттєвої вірогідності; ні Я, ні предмет не мають там значення різноманітного опосередкування, Я не має значення різноманітних уявлень, або мислення, а предмет не має значення розмаїтих властивостей; предмет є, а є тільки тому, що є; він є, і це для чуттєвого знання найголовніше; саме це чисте буття, ця проста безпосередність становить його істину. Так само й вірогідність як відносини – це безпосередні чисті відносини; свідомість – це Я й більш нічого, чисте це; індивід, одинична свідомість, знає чисте це, або одиничне.

      Але, коли придивитись, у чистому бутті, яке становить сутність цієї вірогідності і яке вона видає за свою істину, є й чимало іншого. Реальна чуттєва вірогідність – це не тільки ця чиста безпосередність, а й приклад цієї безпосередності. Серед незліченних відмінностей, які тут випливають на поверхню, ми всюди натрапляємо на головну відмінність, а саме: в чуттєвому досвіді чисте буття одразу розпадається на два вже названі ці: це як Я і це як об’єкт. Коли поміркувати над цією відмінністю, виявляється, що і Я, і об’єкт є не тільки безпосередніми, тільки в чуттєвій вірогідності, а водночас і опосередкованими; я маю вірогідність завдяки чомусь іншому, а саме: предметові, а цей предмет існує у вірогідності теж завдяки чомусь іншому, а саме: Я.

      Не тільки ми розрізняємо сутність і приклад, безпосередність і опосередкування, бо ми бачимо цю відмінність і в самій чуттєвій вірогідності, і її слід брати в тій формі, в якій вона існує там, а не в тій, яку ми щойно визначили. Одне в цій вірогідності утверджене як просте безпосереднє сутнє, або як сутність, як об’єкт, а друге – як несуттєве й опосередковане, яке у вірогідності існує не в собі, а завдяки чомусь іншому – Я, знанню, яке знає об’єкт тільки тому, що він є і може і бути, і не бути. Натомість об’єкт є, це істина і сутність; він існує, байдужий до того, знають про нього чи ні; він лишається, навіть коли про нього не знають, натомість знання, якщо немає об’єкта, не існує.

      Отже, треба придивитися до об’єкта, чи він справді існує в самій чуттєвій вірогідності як така сутність, за яку його й видає та вірогідність, чи таке уявлення про нього, яке характеризує його як сутність, відповідає тому, як він репрезентований у ній. Задля цього нам не треба міркувати над ним і думати, чим він може бути насправді: досить розглянути його таким, яким він є в чуттєвій вірогідності.

      Отже, сама ця вірогідність має запитати: «Що є це?» Якщо розглядати це у двоїстій формі його буття – як тепер і як тут, – то діалектика, яку воно містить у собі, набуде не менш зрозумілої форми, ніж саме це. На запитання: «Що є тепер?» – ми, наприклад, відповідаємо: «Тепер