Феноменологія духу. Георг Гегель

наступну відмінність: пізнання, хоч і не пізнаючи абсолюту так, як прагне пізнати його наука, однаково є істинним, тож пізнання взагалі, навіть будучи неспроможним збагнути абсолют, усе-таки здатне сприймати інші істини. Але ми бачимо, зрештою, що такі балачки ведуть нас до якоїсь туманної різниці між абсолютною істиною та всякою іншою істиною і що «абсолют», «пізнання» й т. ін. – це слова, що припускають значення, якого спершу треба досягти.

      Замість таких безвартісних ідей та висловлень про пізнання як інструмент, завдяки якому можна збагнути абсолют, або як засіб, який дасть змогу поглянути на істину, й т. ін., – тобто відносин, до яких ведуть усі ці ідеї пізнання, відокремленого від абсолюту, та абсолюту, відокремленого від пізнання, – і замість відмовок, які з припущення про такі відносини висновують неспроможність науки, щоб уберегтися від зусиль, яких потребує наука, і водночас удавати поважні й ревні зусилля, а також замість пояснювати цю ситуацію, можна просто відкинути це все як випадкові та довільні уявлення, а пов’язане з ними вживання таких слів, як «абсолют», «пізнання», а також «об’єктивний», «суб’єктивний» і багатьох інших слів, значення яких, як загалом вважають, відоме кожному, слід розуміти навіть як ошуканство. Адже голослівне твердження, що, по-перше, їхнє значення загалом відоме кожному, а по-друге, що кожна людина сама має поняття про них, становить радше спробу уникнути головного, а саме: потреби дати це поняття. Натомість із набагато більшим правом ми могли б взагалі уникати клопоту зважати на такі ідеї та висловлення, внаслідок яких має бути знецінена наука, бо вони створюють лише пусте з’явище [видимість] пізнання, що миттю зникає, тільки-но на сцену виходить наука. Але наука, вже тільки через те, що виходить на сцену, і сама є з’явищем; її вихід ще не здійснений в усій повноті її істини. І при цьому байдуже, чи ми уявляємо собі, що наука є з’явищем, оскільки постає поряд з іншим різновидом пізнання, чи ми називаємо це інше, неістинне пізнання її виявом. Наука, проте, має визволитися від цієї видимості і може визволитися від неї, тільки обернувшись проти неї. Бо наука не може просто відкинути якусь форму пізнання, що не є істинною, вважати її за буденний погляд на речі й водночас запевняти, що вона є зовсім іншим пізнанням, а те пізнання для неї нічого не важить; і не може покликатися на те, ніби отой, відмінний від неї вид пізнання провіщає якесь краще пізнання. Цим запевненням наука пояснювала б, що її сила – це її буття, але й неістинне пізнання теж покликається на те, що воно є, і запевняє, що для нього наука нічого не важить. Проте одне голослівне запевнення має не більшу вартість, ніж будь-яке інше. Ще менше наука може покликатися на провісництво чогось кращого, що начебто притаманне неістинному пізнанню і вказує на саму науку, бо, з одного боку, вона таким чином знову покликатиметься на буття, а з другого – на саму себе як на спосіб, яким вона існує в неістинному пізнанні, тобто на якусь недосконалу форму свого буття й радше на своє