Феноменологія духу. Георг Гегель

бо ми скасуємо безпосередність, що в її очах є суттєвою. Тому ми змушені стати на ту саму точку простору або часу, показати її собі, тобто зробитися тим самим Я, що знає напевне. Тож подивімося тепер, як конституйоване це безпосереднє, яке засвідчене нам.

      Нам засвідчене тепер, це тепер. Але тепер припиняє існувати, тільки-но нам покажуть його; тепер, що існує, – вже інше, ніж показане, і ми бачимо, що тепер саме таким і є: існуючи, вже не існує. Тепер як показане нам – уже було, і в цьому полягає його істина; воно не має істини буття. Звісно, правда, що воно було, але те, що вже було, не має фактично ніякої сутності; його немає, але ж ішлося про буття.

      Отже, в цьому показуванні ми бачимо тільки процес, що має такий перебіг: 1. Я вказує на тепер, воно стверджене як істина. Проте Я вказує на нього як на те, що вже було, як на щось скасоване, тож стає скасована й перша істина. 2. Тепер Я стверджує другу істину, що воно вже було, вже скасоване. 3. Але те, що було, не існує; Я скасовує те, що воно вже було, його скасованість, тобто другу істину, отже, заперечує заперечення тепер і повертається до першого твердження: тепер існує. Таким чином тепер і показування тепер сконструйовані так, що ні перше, ні друге – не якесь безпосереднє просте, а процес, що має в собі різні моменти; утверджено це, – ні, радше утверджено щось інше, а це вже скасоване, і ця іншість, або скасування першого, й сама стає знову скасована, а отже, повертається до першого. Але це перше, відображене таким чином у собі, – вже не точно таке, яким було на початку, а саме: щось безпосереднє, а є чимсь, що відображене в собі, чимсь простим, що у своїй іншості лишається таким, яким воно є, тобто тепер, що є будь-якою кількістю тепер, і це тепер – істинне тепер, тепер як простий день, що має в собі багато тепер – годин, а вже це тепер, тобто година, теж має в собі багато хвилин, і тому й це тепер – теж багато тепер, і т. д. Отже, й саме показування – це процес, який виражає, чим є тепер насправді, а саме: результатом, множиною багатьох тепер. Показування – це пізнавання в досвіді, що тепер – загальне.

      Показане тут, якого я дотримуюся, – це ще й це тут, що є фактично не цим тут, а попереду й позаду, вище й нижче, праворуч і ліворуч. І саме вище – теж розмаїта іншість: вище, нижче й т. д. Тут, яке мало бути показаним, зникає в іншому тут, але те тут зникає й собі; те, що показане, чого дотримуються і що лишається, – це негативне це, яке є таким тільки тому, що тут узято такими, якими вони мають бути, але при цьому вони скасовують одне одного; це простий комплекс багатьох тут. Тут, яке мали на увазі, було б однією точкою, але воно не є нею; коли на нього показують як на сутнє, те, що має буття, саме показування засвідчує, що воно – не безпосереднє знання, а тільки процес, рух від тут, яке мали на увазі, через послідовність багатьох тут до загального тут, що є простою множиною тут, так само як день є простою множиною тепер.

      Стає очевидним, що діалектика чуттєвої вірогідності – не що інше, як проста історія її руху, або її досвіду,