Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко

відтоді, як він став дорослим, тепер намертво схопив його в білі обійми, що пахли глиною.

      Частина третя

      Пізньої осені Юстин зустрів Королеву верхівців.

      Це був час довгих ночей, час сухого шереху й далеких вогнів, видимих із пагорба крізь голі гілки дерев. Юстин перебрався з куреня в заздалегідь облаштовану землянку – з лежанкою, грубкою та комином. Багато днів він жив сам, ховаючись від усіх, займаючись полюванням і риболовлею, підбираючи хлібні «гостинці», які дід залишав для нього в умовленому місці, і тільки рідко-рідко, якщо вже ставало зовсім не під силу – навідуючись уночі додому.

      Він знав, що його шукають. І що за дідом спостерігають, теж знав. І знав, що останнім часом стеження стало менш пильним. Може, Вухатий Звор і за ним князь Арунас повірили, що Юстин або пропав зовсім, або перебуває в чужих землях?

      – Звор поїхав, – пошепки переповідав дід здобуті для Юстина новини. – У нього нова війна, на цей раз на заході… Йому, бач, усе воювати треба… А новий князь тихше води, нижче трави. Все по-Зворовому продовжується, які він укази видав – такі й залишилися… Воно і зрозуміло, з прапорцем у душі особливо не посваволиш…

      Юстин кивав, потираючи ребра. Зліва в грудях поколювало – звично вже, несильно, ніби тупою голкою.

      – А Господар Колодязів знає, де ти, – ще тихіше шепотів дід. – Від нього не сховаєшся… Але Звору не видав. Звор йому за прапорець заплатив, не за шпигунство… А знаєш, чим Господар Колодязів плату приймає?

      – Не знаю і знати не хочу, – шепотів у відповідь Юстин.

      І дід замовкав.

      Він складав Юстину обереги – від випадкового ока, від недоброго помислу. Давав насіння-обманки: кинеш таке в землю, і виросте дерево, на вигляд старе, років п’ятдесяти, і простоїть добу або дві, а потім розпадеться трухою. Такими обманками кого завгодно з пантелику можна збити: прийде людина в знайомий ліс – а ліс же інший зовсім…

      Сильця та пастки, споруджені дідом, допомагали Юстину прожити якщо не ситно, то хоча б не голодно. Інша річ, що лісовики не люблять заговорені пастки: рвуть їх, плутають, поганять послідом. Від лісовиків у Юстина була сіль навпіл із вовчим порошком.

      Наближалася зима. Першого ранку, коли випав іній, Юстин пішов перевіряти пастки – і зустрів у лісі Королеву верхівців.

      Під ногами не шелестіло, як зазвичай, а похрускувало і навіть побрязкувало. Юстин вийшов на галявину – і побачив дівчинку років чотирьох, у зимовій хутряній безрукавці, але простоволосу, з довгою світлою косою, недбало перекинутою через плече. Він уже розкрив рот, аби запитати, звідки в лісі дитина і чи не заблукала вона – коли раптом побачив на високих дівчачих чобітках шпори з алмазними зірками.

      Юстин завмер із розкритим ротом, а дівчинка зміряла його пильним поглядом – і раптом розреготалася дзвінко, на весь ліс:

      – Сміхота! Тобі могилу викопали, а ти живий!

      – Ти думаєш, це смішно? – пошепки запитав Юстин.

      Дівчинка перестала сміятися, зробила крок уперед, Юстин відразу згадав усі страшні дідові розповіді – і вже ні на що не міг дивитися, крім маленьких шпор,