Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко

Колодязів уже передав Вухатому, що Юстин не годиться в князі? Якщо так, то де ж варта? Якщо ні – чого він чекає? Світанку?

      На важких дверях не було замків. Юстин не міг навіть зачинитись у кімнаті, прожити в облозі кілька зайвих годин…

      Може, він справді злякався, як дитина, побачивши лікаря? Може, ще не пізно все повернути?

      Юстин узявся за комір сорочки. Але Звор, Звор… Юстин зберігав би вірність Звору і без прапорця… Зберігав би, життя б віддав за величного воїна; ще вчора ввечері він був у цьому абсолютно впевнений – до того, як дізнався правду про долю братів-бастардів… Але раптом для того, щоб зберігати вірність Звору, і в майбутньому доведеться вбивати, карати, віддавати людожерські накази, що ідеально зіставляються з державним благом, із неписаним законом великої влади…

      Юстин рвонув комір, ніби бажаючи висмикнути з себе душу. Гірше, ніж домохранця на груди… впустити в себе шовковий прапорець, що нечутно віддає накази, що проводить невидиму межу, за якою рішення Юстина – вже не рішення Юстина, і все, що з малих років здавалося добром або злом, за цією межею перестає мати значення. Вірність Звору – ось єдине добро за цією гранню. Вірність Звору…

      Юстин зубами взявся за кінець простирадла. Рвонув; тканина розповзлася двома широкими смугами. Юстин рвав і рвав, даючи вихід розпачу та образі, скоро простирадло перетворилося на чотири довгі стрічки, Юстин зв’язав їх одну з одною, всі три вузли намочив водою з умивального глечика, вийшла мотузка, придатна для того, щоб спуститися на землю з вікна. Ось тільки вікно забрано ґратами, і замок на них Юстину не зламати. Він знав це, коли брався рвати простирадла, просто йому потрібно було щось робити – щось осмислене, що вказує хоч примарну, але дорогу до спасіння…

      Юстин зітхнув. Щільніше зсунув стулки дверей, ременем зв’язав ручки, затягнув як міг міцно. Хоч би так.

      Маленькі двері на сходи защепнув ніжкою важкого стільця.

      Ліг на ліжко. Простягнувся. Заплющив очі.

      Подумав про Аніту. Про ельфушів, про яблука…

      Небо за вікном стало зовсім світлим, коли хтось без стуку рвонув двері. Ремінь не дозволив стулкам розчахнутися.

      – Еге, – сказали за дверима. І рвонули знову.

      Затанцював стілець, ніжка якого слугувала засувом потайних дверей. Хтось рвався до Юстина в гості.

      – Відчиняй, – утомлено сказали за дверима. – На коронацію пора, князю.

      Стулки сіпнулися знову. На цей раз між ними виявилася щілина; в щілині блиснуло довге лезо, полоснуло по ременю…

      Холодні пальці схопили Юстина за зап’ястя. Він ледве не закричав від несподіванки.

      – Тримай, – сказала Аніта. – Подивися на сонце!

      У кулаці в нього виявився осколок закіптявленого скла. З гострими краями – Юстин відразу ж порізався.

      Двері розчинились. Аніти вже не було поруч; Юстин не встиг сказати ні слова, а його вже брали під руки, вже кудись вели, вивели на галерею; небо затягнуте було пір’їнками хмар, низьке сонце ледь угадувалося за сірою пеленою. Ніхто не говорив ні слова, та й потреби такої – про щось говорити – ні у кого не виникало.

      Юстина