Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко

щогодини…

      – Ти втекла від батька?

      – Ні… Я ще не навчилася тікати від нього, але коли-небудь навчуся…

      – Але він знає, що ми разом?!

      – Так… Він знає.

      – Значить, нам треба ховатися?

      – Я ще не навчилася ховатися від мого батька… Навіть коло, накреслене Ножем Забуття, більше не допомагає…

      – Значить…

      – Це мій батько звелів мені принести тобі скло.

      – Як?!

      – …нічого не знала про тебе, не знала, що з тобою, не знала, де ти… Батько замкнув мене.

      – Як…

      – …А потім він сказав, що тебе збираються вбити і що коли я хочу – можу віднести тобі скло, яке відведе тебе від смерті… – вона щасливо розсміялася. – Чи хочу я… Якщо я хочу…

      – Ти встигла в останню мить, – сказав Юстин, насилу переводячи подих. – Але потім… куди ти зникла потім?

      – Тисячу разів на день я говорила йому, що рано чи пізно втечу знову.

      – Утекла?

      – Я тепер буду з тобою… завжди. Він дозволив.

      – Що?!

      – Він дозволив. Він сказав: нехай. Він сказав, що ти йому подобаєшся.

      – Скажи ще…

      – Він дозволив. Ми будемо разом.

      – Не вірю, – бурмотів Юстин, а тепле сонце розпирало його груди, штовхалось у ребра. – Не вірю… Нарешті…

      Над землянкою гуляв вітер. У маленькій глиняній печі тьмянів жар.

* * *

      Юстин топив грубку всю ніч. До ранку в землянці було мокро і душно, а вітер, який вривався в щілини, перетворювався на пару.

      – Тепер треба думати, де жити, – сказав Юстин винувато. – Якби ми могли повернутися до діда… Але ми не можемо. Князь…

      – Вухатий?

      – Ні, – сказав Юстин, відчуваючи незручність від того, що Аніта нічого не знає і доведеться їй, виявляється, пояснювати. – Новий князь… його ім’я Арунас, раніше він був ковалем…

      І він розповів їй усе, що сталося з тієї миті, як на їхній із дідом двір заявилися вершники на високих конях, і до останнього випробування – їхні з Арунасом скачки на шкапах.

      – …Знаєш, як верхівці заганяють до смерті будь-яку тварину, що її вдасться осідлати? Ось так і ми мусили… Він нахльоскував і шпорив…

      Юстин розповідав, смакуючи, як здивується Аніта, дізнавшись, у чому насправді полягало випробування Звора – проте розповідь його якось сама собою обірвалася в тому місці, де вмираючий кінь Арунаса впав.

      – І він переміг? – запитала Аніта. – А кінь упав?

      – Упав, – сказав Юстин, уже розуміючи, що не розповідатиме далі, і розуміючи чому. – Він переміг і… став князем. А я втік, бо всіх інших бастардів Звор звелів убивати…

      Аніта замислилась. Юстин розумів, що збрехав їй ні з того ні з сього. Просто, щоб не розповідати про нічну зустріч із її батьком. Про їхню розмову. Про червоний шовковий прапорець.

      Чи любила б Аніта людину, в чиїй душі чужою рукою залишено шматочок червоного шовку? Може, дарма він приховав правду?

      Може, Аніта запитає зараз – але чому ж ти був у князівських покоях, коли я принесла тобі скельце?

      Вона не запитала. Думала про інше:

      – Князь