Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко

яблука в траву. Погойдувалися кетяги черешні; мелькали в гілках круглі п’яти.

      «Я ходила через скельце до Звора в парк. Один раз із ним говорила… У нього справді великі вуха. Але він усе одно красивий…»

      Юстин лежав без сну, закусивши зубами подушку.

      Коли вкладалися на ніч, Арунас сказав йому ніби ненароком:

      – Ти один тепер знаєш, де я гроші зарив. Так що коли недорахуюся…

      Юстин не зрозумів:

      – Що?

      – Гроші під ялинкою, – жорстко сказав Арунас. – У мене вдома, в селищі. Так ти врахуй – лише ти знаєш…

      Юстин довго дивився на нього. Потім відвів очі; не знайшов навіть, що сказати. «Подавися ти своїми грошима»? Принизливо.

      Юстин знав, що Арунас хоче бути князем більше за всіх. І огрядний Фрол хоче бути князем більше за всіх, і кожен із них хоче бути князем, а на шляху до трону стоять ні багато ні мало – вісімнадцять інших претендентів, вісімнадцять братів…

      Юстин лежав, закусивши подушку, і думав про Аніту.

      Це була ніби ниточка між ним – і Звором. Вухатий теж бачив Аніту, нехай і одного разу. Може, він її пам’ятає…

      Може, ставши князем, Юстин поверне Аніту?

      Його кинуло в піт. Від частих ударів серця підстрибувало простирадло, яким він був укритий. Він подякував долі за те, що в нього вистачило розуму не відмовитися від боротьби за трон – спонукання це було слабкістю, боягузтвом.

      Що таке князь? У своєму князівстві князь може все. Може, наприклад, розшукати чаклуна, вимагати від нього, щоб знайшов Аніту… Та якщо Юстин стане князем – із якого дива Господарю Колодязів відмовляти йому?!

      Юстин розтиснув зуби, випускаючи край подушки. У роті стояв смак полотна і пір’я; Юстин подумав, що на шляху його до трону – і до Аніти – стоять вісімнадцятеро.

* * *

      – …Ну ж бо! Іди! Іди, скотино, вперед!

      Це було останнє випробування. У критому возі їх привезли на велике поле, обнесене свіжим парканом. У центрі стояло на підвищенні самотнє крісло для Звора. Біля воріт була конов’язь, до неї були прив’язані дві шкапи – старі, худі, з розбитими копитами, але під хорошими бойовими сідлами.

      – Уперед!

      Свист батога. Іржання – ніби стогін.

      – Ну от, хлопці, – почав Звор, зупиняючись перед останніми з братів-бастардів. – Ви у нас обидва відважні та розумні, володарі багатьох безцінних якостей… Бачите це поле і цих коней? Вам належить проїхати кожному по десять кіл. Хто прийде першим – буде княжити.

      Юстинова шкапа виривалася вперед тільки тоді, коли він піддавав їй шпорами. Та сусідська корова, на якій Юстин один час возив на базар яблука, була ще нічого порівняно з цією нещасною старою; він подумки поклявся, що коли переможе і якщо шкапа виживе – залишок днів її пройде у спокої, пещенні й ситості.

      І він шпорив знову і знову. І бив по боках батогом, і всякий раз коняка здригалась – і наддавала ходи.

      Він чув, як люто кричить на свою шкапу Арунас.

      З дев’ятнадцяти їх залишилося двоє. Випробування зайняли тиждень, який здався Юстину роком; їм задавали