Сни в оселі відьми. Говард Филлипс Лавкрафт

формальностей, Слейтер постав перед судом за звинуваченням у вбивстві, його визнали неосудним, виправдали і відправили до лікарні, в якій я тоді займав скромну посаду інтерна.

      Як я вже казав, мене завжди цікавило життя людини уві сні, звідси зрозуміле нетерпіння, з яким я приступив до огляду пацієнта, попередньо ознайомившись із усіма документами. Чоловік, здавалося, відчув мою симпатію і неприхований інтерес до нього, оцінив і ту м’якість, з якою я його розпитував. Надалі пацієнт не впізнавав мене під час нападів, коли я, затамувавши подих, слухав його хаотичні розповіді про космічні бачення, зате завжди впізнавав у спокійні періоди, сидячи біля заґратованого вікна за плетінням кошиків і, можливо, сумуючи за назавжди втраченим життям у горах. Рідні його не навідували, вони, мабуть, знайшли іншого главу сім’ї, як це заведено у відсталих гірських племен.

      Поступово я дедалі захоплювався божевільним і фантастичним світом мрій Джо Слейтера. Сам він був вражаюче убогий в інтелектуальному й мовному розвитку, проте його сліпучі, грандіозні бачення, нехай навіть переказані незв’язною варварською говіркою, могли зародитися лише в особливій, вищій свідомості. Я часто питав себе: як могло статися, що нерозвинена уява дегенерата з Катскілльських гір могла викликати до життя картини, позначені іскрою генія? Як міг неотесаний бовдур відтворити ці блискучі світи, сповнені божественного сяйва і неосяжних просторів, про які Слейтер патякав у шаленому маренні? Я все більше схилявся до думки, що в цьому жалюгідному чоловічку, котрий улесливо витріщається на мене, таїться щось, що виходить за межі розуміння – як мого, так і моїх досвідчених, але наділених невибагливою уявою колег.

      Від самого ж хворого я не міг дізнатися нічого певного. Мені вдалося лише з’ясувати, що у своєму напівсні Слейтер прошкує, а іноді й плаває у невідомих людям просторах – серед величезних блискучих долин, лугів, садів, міст і сяючих палаців. Там він уже не був напівдиким виродком, а яскравою та визначною особистістю, чиї дії сповнені гідності й величі. Його існування затьмарював лише якийсь смертельний ворог, що був не схожий на людину і мав хоча й видиму, але нематеріальну структуру. Саме тому Слейтер і називав його «штукенцією». Ця «штукенція» завдавала Слейтеру жахливих, сумнівної природи страждань, за які наш маніяк (якщо він таким був насправді) прагнув помститися.

      З того, що розповідав Слейтер, я усвідомив, що він і «блискуча штукенція» мали рівну силу, що сам він уві сні також був «блискучою штукенцією» – словом, належав до тієї ж породи, що і його ворог. Цю гіпотезу підтверджували і часті згадки хворого про польоти крізь простір, коли він спалював на своєму шляху всі перепони. Ці бачення пацієнт одягав у нескладну, абсолютно неадекватну форму, і це дозволило мені виснувати, що у світі його снів, якщо він реально існував, спілкування відбувається без допомоги слів. Можливо, душа, супроводжуючи це убоге створіння в його снах, щосили намагалася