Сни в оселі відьми. Говард Филлипс Лавкрафт

марення він описував на примітивному місцевому діалекті, – а інтонації та відтінки мовлення, які виявляли таку таємничу міць, що байдужим не залишався ніхто. Сам він бував вражений і здивований не менше за слухачів, але вже за годину після пробудження все забував і знову впадав у тупу байдужість, властиву жителям цього гірського району.

      Згодом напади ранкового шаленства у Слейтера почастішали, стаючи дедалі несамовитішими, поки нарешті не трапилася – приблизно за місяць до його появи в лікарні – та моторошна трагедія, яка й спричинила його арешт. Якось близько полудня, прокинувшись із глибокого сну, в який він пірнув після добрячої пиятики, що почалася годині о п’ятій попереднього дня, Слейтер видав такий несамовитий зойк, що сусіди прибігли до його хижі, а насправді брудного хліва, в якому він жив зі своїми рідними, такими ж жалюгідними людцями, як і він сам. Чолов’яга вибіг із хатини просто на сніг, підняв руки і намагався підстрибнути якнайвище, при цьому волаючи, що йому треба «в більшу, іще більшу хату, в якій виблискують стіни, підлога, стеля і звідкілясь гримить музика». Двоє міцних чоловіків намагалися втримати його, але той люто видирався з незрозумілою силою маніяка і продовжував лементувати, що йому будь-що-будь треба знайти й убити «цю штуковину, яка виблискує, трясеться і регоче». Зваливши незабаром одного з чоловіків несподіваним ударом, він накинувся на другого в якомусь кровожерливому, демонічному екстазі, нестямно волаючи, що «дострибне до неба, спаливши на своєму шляху все, що стане на заваді».

      Рідні й сусіди у паніці розбіглися, а коли найвідважніші повернулися, Слейтера вже не було й на снігу темніло щось аморфне, що іще годину тому було живою людиною.

      Ніхто з горян не наважився переслідувати вбивцю, можливо сподіваючись, що той замерзне в горах. Але кілька днів по тому, також уранці, вони почули зойки, що долинали з віддаленої розщелини, і второпали, що втікачеві таки вдалося вижити. Отже, треба було самим розправитися з лиходієм. Тут же спорядили озброєний загін, який передав незабаром свої повноваження (важко сказати, як вони собі їх уявляли) правоохоронцям, котрих випадково зустріли у цих місцях, а ті, натрапивши на загін і дізнавшись, у чому річ, приєдналися до пошуків.

      На третій день Слейтера виявили непритомного в дуплі дерева і відвезли до найближчої в’язниці, де, щойно він прийшов до тями, чоловіка обстежили психіатри з Олбані. Їм арештант усе пояснив надзвичайно просто. Одного разу, добряче хильнувши, він заснув іще до сутінків. Прокинувшись, побачив, що стоїть із закривавленими руками в снігу перед своїм будинком, а біля його ніг – понівечений труп Пітера Слейтера, його сусіда. Охоплений жахом, чоловік кинувся до лісу, не в змозі споглядати те, що могло бути справою його рук. Нічого іншого він, вочевидь, не пам’ятав, і навіть майстерно поставлені запитання фахівців не прояснили суті справи.

      Ту ніч Слейтер провів спокійно і, прокинувшись, також нічим особливим себе не проявив, хоча вираз