Сни в оселі відьми. Говард Филлипс Лавкрафт

явищем, і перебував у цьому стані доти, поки між моїм островом і темною масою дерев не зблиснула яскраво-блакитна смуга води. Потім, усе ще трохи очманілий, я сів на траву і знову взявся роздивлятися оточений сонячними променями Зелений Луг. Тим часом із лісом з гіпотетичними чудовиськами, що заселяли його, які залишилися тепер далеко за моєю спиною, відбувалися явні зміни, і вони не обіцяли мені нічого хорошого. Я знав про це, навіть не обертаючи до них голови, бо чим більше я перебував у цьому новому для мене світі, тим менше залежав від п’яти людських чуттів, які були мені колись єдиною опорою. Я знав, що лускаті стовбури випромінювали в моєму напрямку майже відчутні згустки ненависті, але це анітрохи мене не турбувало, бо мій маленький острівець устиг на той час відплисти вже далеко від берега.

      Але не встиг я позбутися однієї небезпеки, як переді мною тут же постала інша. Невеликі шматочки ґрунту продовжували відколюватися від плавучого острівця, що ніс мене на своїй затишній зеленій спині, тож у будь-якому разі моя смерть була лише питанням часу. І навіть цієї миті, смутно усвідомлюючи, що смерті для мене більше не існує, я продовжував жадібно вдивлятися в Зелений Луг – цей майданчик втіленого спокою, що контрастував з безоднею жаху, яка оточувала мене.

      Незабаром звідкілясь із неймовірної далечини до мене долинув гуркіт спадаючої води. Це був не якийсь там тривіальний водоспад, яких мені довелося набачитися в житті. Ні, цей звук могли б чути навіть напівлеґендарні скіфи, якби Середземне море раптом одним махом провалилося у жахливу підземну безодню! Мій острівець, що поступово розвалювався на шматки, прямував саме до такої безодні, але я, як і раніше, тримав себе в руках.

      Далеко позад мене розгорталася якась жахлива трагедія. Обернувшись, якийсь час я споглядав на покинутий мною берег, і побачене змусило мене сіпнутися всім тілом. Високо в небі вишикувалися леґіони темних створінь, що клубочилися, неначе хмари. Вони зависли над деревами і, здавалося, збиралися із силами перед рішучою сутичкою з в’юнким зеленим гілляччям. Потім із моря здійнялися клуби щільної імли, які злилися зі своїми повітряними родичами і цілком приховали землю від моїх очей. Хоча на хвилях, що оточували мене з усіх боків, продовжувало весело вигравати сонце (невідоме мені сонце), над покинутим мною берегом, здавалося, вирувала демонічної сили гроза – такою спекотною була сутичка пекельних дерев та їхніх невидимих союзників із об’єднаними силами повітря й води. Коли ж туман розсіявся, переді мною виникли синє небо та таке ж синє море – і жодних слідів порослого лісом материка!

      Раптом мою увагу прикував спів, що долинав із Зеленого Лугу. Я вже казав, що до того моменту не зустрів тут жодної ознаки життя. Однак тепер до мого слуху виразно долинали монотонні співи, походження і природа яких здалися мені страшенно знайомими. Хоча на такій відстані я не міг розрізнити жодного слова, ця пісня незбагненним чином пробудила у моїй голові стрункий ланцюжок