Сни в оселі відьми. Говард Филлипс Лавкрафт

апарат і сів на стару знебарвлену могильну плиту поруч із нещодавно розкритим отвором. Потім він потиснув мені руку, звалив на плечі котушку дроту і зник у крипті.

      Ще з хвилину я бачив відблиски його ліхтарика і чув шелестіння дроту, що спадав за ним, але світло раптово зникло, так ніби він завернув за закрут кам’яних сходів, і звук майже також скоро завмер. Я був самотній і все ж прив’язаний до невідомих глибин чарівною ниткою, чия ізольована поверхня лежала під поновленим сяйвом виснаженого серпика місяця.

      У світлі ліхтарика я постійно звірявся з годинником, з гарячковим неспокоєм вслухаючись у телефонну слухавку, але понад чверть години так нічого й не почув. Потім із телефону щось слабко затріскотіло, і я покликав приятеля тривожним голосом. Я був сповнений передчуттів, проте в словах, промовлених з тієї дивної оселі, було набагато більше тривоги, ніж будь-коли раніше я чув від Воррена, і не був до цього готовий. Він той, хто так спокійно залишив мене недавно нагорі, тепер тремтів і кликав знизу пошепки, зловісніше, ніж це був би гучний лемент: «Боже! Якби ти міг бачити те, що бачу я!»

      Мені відібрало мову. Я міг лише німотно чекати. Тоді перелякані зойки пролунали знову:

      – Картере, це жахливо… жахливо… неймовірно!

      Цього разу голос не підвів мене, і я вилив у слухавку повінь запитань, що переповнювали мене. Я злякано повторював:

      – Воррене, що там? Що там?

      Іще раз пролунав голос мого товариша, хрипкий від страху і розведений присмаком розпуки.

      – Я можу сказати тобі, Картере! Це поза людською свідомістю… Та я не смію тобі сказати… Людина не може дізнатися про це і вижити. Великий Боже! Я ще ніколи не думав про таке!

      Знову німота врятувала мене від безмовного потоку тремтячих запитань. А потім пролунав голос Воррена у дикому переляку:

      – Картере! Заради любові до Господа, поверни плиту на місце й негайно забирайся геть! Кидай усе, що робиш назовні, й давай драпака… Це твій єдиний шанс! Роби, що тобі кажуть, і не проси пояснень!

      Я чув, але був здатен лише повторювати свої перелякані запитання. Навколо мене були могили, темрява і тіні; піді мною – якась небезпека за межами людського розуму. Але мій приятель був у більшій небезпеці, ніж я, і крізь страх я відчував певне обурення, що він вважає мене здатним покинути його зараз. Ще клацання – і після паузи жалюгідний лемент Воррена:

      – Знищ його! Заради Бога, поклади плиту на місце і знищ його, Картере!

      Голос мого компаньйона звільнив мене від паралічу.

      – Воррене, тримайся! Я спускаюся!

      У відповідь я почув зойк відчаю:

      – Ні, ти не розумієш! Занадто пізно, це моя помилка. Засунь плиту на місце і втікай, нічого іншого ти або будь-хто не в змозі зробити.

      Його голос знову змінився, стаючи дедалі тихішим і знаходячи безнадійну смиренність:

      – Хутчій, перш ніж стане занадто пізно.

      Я намагався не слухати його, намагався прорватися