Каїн і Авель. Джеффри Арчер

дільниці міста, набрав штат із шести осіб і взявся до роботи. Незабаром він перезнайомився з усіма впливовими політиками в місті й аґентами з нерухомості Бостона. Вони пиячили з ним у своїх клубах і теревенили про бум на ринку сільськогосподарських угідь. Нові друзі розповіли йому про інвестиції, які неможливо втратити, і хвалили чоловіка. Вони привчили його до дорогих клубів, у яких він зустрічався зі своїми майбутніми клієнтами. Це відбувалося усі дні поспіль, аж поки не були витрачені всі сто тисяч доларів.

* * *

      Коли Вільям відсвяткував свій п’ятнадцятий день народження, він уже був на третьому курсі в школі Святого Павла, шостим у своєму класі загалом і першим у математиці. Він також зміцнів і здобув авторитет у Дискусійному клубі, хоча й не на спортивному майданчику.

      Парубок писав своїй матері раз на тиждень, повідомляючи про свої досягнення, завжди звертаючись до неї у своїх посланнях «пані Річард Каїн», відмовляючись визнати, що Генрі Осборн десь існує. Анна не була впевнена, що вона має говорити з ним про це, і була дуже обережною, ховаючи конверти від Генрі. Молода жінка й далі сподівалася, що з часом Вільям змінить свою думку і йому таки сподобається її чоловік, але минали місяці, і стало ясно, що така надія – примарна. Вільям відчував до Генрі Осборна люту ненависть, хоча й не був упевнений, що може з цим упоратись. Підліток був удячний, що Осборн ніколи не супроводжував його матір, коли та навідувала його в школі; він не зміг би стерпіти, щоб інші хлопці побачили його матір із цим жевжиком. Вільямові ставало кепсько навіть від самої думки, що йому доведеться жити з вітчимом у Бостоні.

      В одному зі своїх листів Вільям поцікавився, чи може він провести літні вакації зі своїм приятелем Метью Лестером – спершу в літньому таборі у Вермонті, а потім із родиною Лестерів у Нью-Йорку. Це прохання стало болючим ударом для Анни, але вона вирішила не ускладнювати ситуацію і дала свій дозвіл. Генрі здавався цілком щасливим і з радістю подякував за її рішення.

      Уперше після шлюбу своєї матері Вільям нетерпляче чекав свят.

* * *

      Зручний «паккард» Лестера завіз Вільяма з Метью до літнього табору у Вермонті. Під час подорожі Метью недбало запитав у Вільяма, що той має намір робити, коли настане час покидати школу Святого Павла.

      – Коли закінчуватиму навчання, то стану найкращим учнем нашого випуску, старостою класу й отримаю стипендію Гемілтона з математики для студій у Гарварді, – відповів Вільям не вагаючись.

      – А чому для тебе це все так важливо? – невинно запитав Метью.

      – Бо мій батько досяг усіх цих трьох позицій.

      – Коли ти закінчиш змагатися зі своїм батьком, я познайомлю тебе з моїм.

      Вільям усміхнувся.

      Хлопці провели у Вермонті жваві й приємні шість тижнів, граючи у кожну гру – від шахів до футболу. Коли табір нарешті закінчився, вони спакували свої речі й сіли на потяг до Нью-Йорка, щоб провести останній місяць вакацій із родиною Лестерів.

      У дверях їх привітав мажордом, який звернувся до Метью «сер», і дванадцятирічна дівчинка