Каїн і Авель. Джеффри Арчер

Владек цілу ніч сидів, майже торкаючись ногою грубки, але тепло від неї було таким слабким, що біль не полегшувало.

      Наступного ранку Владек піднявся на годину раніше, ніж зазвичай. Якщо не звернутися до лікаря до початку роботи, доведеться чекати до наступного дня. А хлопець не зміг би витримати іще один день такого гострого болю. Він повідомив про свою недугу лікарю, назвавши свої ім’я та номер. Медик виявився голомозим і сутулим приязним стариганем. Владеку здалося, що він виглядав навіть старшим за барона у його останні дні. Він мовчки оглянув ногу Владека.

      – Рана загоїться, лікарю? – запитав Владек.

      – Балакаєш російською?

      – Атож, пане.

      – Не треба називати мене паном. Моє прізвище Дуб’єн. Я такий самий в’язень, як і ти.

      Владек був здивований.

      – Хоча тепер завжди кульгатимеш, юначе, – продовжив він, – твоя нога знову повернеться до норми. Але норми для чого? Щоб усе життя валити дерева у цьому забутому Богом місці?

      – Ні, лікарю. Я маю намір дати драпака і повернутися до Польщі, – відповів Владек.

      Лікар пильно поглянув на нього.

      – Тримай язика на припоні, дурний хлопчиську… Ти вже мав би знати, що втеча звідси неможлива. Я тут уже п’ятнадцять років, і не минуло жодного дня, щоб я не мріяв накивати звідси п’ятами. Немає такого способу. Ніхто й ніколи не втікав звідси, щоб потім залишитись живим. І навіть теревенити про це означає десять днів у карцері, де годують кожен третій день і немає грубки. Якщо ти колись виберешся з цього місця, то вважай, що тобі неймовірно пощастило.

      – Я втечу. Я хочу і зроблю це, – пообіцяв Владек, споглядаючи на дідугана.

      Той зазирнув у очі Владекові.

      – Мій любий друже, ніколи більше не промовляй цього, інакше вони тебе вб’ють. Повертайся до роботи, масажуй ногу і повідом мені про результати завтра вранці.

      Владек повернувся до лісу, але біль був такий різкий, що він таки не зміг працювати. Наступного ранку лікар оглянув його ногу ретельніше.

      – Дідько, стало гірше, – почухав він потилицю. – Скільки тобі років, хлопче?

      – А який зараз рік, лікарю Дуб’єн? – поцікавився Владек.

      – 1919-й.

      – Тоді мені тринадцять. А скільки вам років, лікарю?

      Чоловік був здивований цим запитанням.

      – Тридцять вісім, – тихо зронив він.

      – Боже помагай, – видихнув Владек.

      – Ти також виглядатимеш так, якщо пробудеш п’ятнадцять років у в’язниці, мій хлопчику, – зітхнув лікар.

      – Як ви взагалі сюди потрапили? – запитав Владек. – Чому вони не відпускають вас уже стільки часу?

      – Їм потрібен тут хоч один лікар, – гірко всміхнувся той. – Мене заарештували в Москві 1904 року, незабаром після того, як я отримав диплом лікаря в Парижі. Я тоді працював у Французькому посольстві, за це мене звинуватили у шпигунстві й замкнули. Після революції мене без суду і слідства відправили у це пекло. Навіть французи