Каїн і Авель. Джеффри Арчер

охоронець, бо його жадібність подолала підозру. – Тоді ворушіться.

      Четверо в’язнів підбігли до вантажівки, пострибали досередини, і конвой рушив. Подорож була довгою і важкою, але Владек принаймні їхав, а не йшов. І хоча було літо, температура повітря була лише на один градус вищою за поріг замерзання.

* * *

      Нарешті конвой прибув до Іркутська. Потяг на Москву стояв на пероні. Він перебував там уже кілька годин, але не міг вирушити у подорож, доки не прибуде ешелон, який привезе нових в’язнів. Владек сидів на краю платформи з трьома іншими працівниками польової кухні. Їхні переживання були притуплені, тому жоден із них не виявив якогось зацікавлення тим, що діється навколо. Лише один стежив за кожним рухом, коли вивчав потяг на іншому боці платформи. Там було кілька відкритих вагонів, і Владек ретельно відібрав той, у який вирішив перебратися, коли настане слушна нагода.

      – Хочеш звідси драпати? – раптом запитав його шеф-кухар.

      Владек вкрився рясним потом, але нічого не сказав. Станіслав продовжував споглядати на нього.

      – Так і є.

      Але Владек мовчав, наче води в рот набрав. Старий кухар не відводив погляду від тринадцятирічного хлопця, а потім, після тривалої паузи, всміхнувся:

      – Хай щастить. Я подбаю, щоб вони не помітили, що когось бракує, так довго, наскільки зможу.

      Станіслав торкнувся руки підлітка і на щось показав. Владек побачив удалечині потяг із арештантами, що повільно наближався до перону. Він напружився в очікуванні, його серце тріпотіло, очі відстежували рух кожного вояка. Нарешті ешелон зупинився, і підліток спостерігав, як сотні виснажених безіменних бранців висаджувалися на платформу. Коли станцію охопив людський хаос, охоронці були змушені перемкнути на них усю свою увагу, Владек заліз під тюремний ешелон, перебіг через штрек і стрибнув у вагон потяга, що прямував до Москви. Ніхто не звернув на нього увагу, коли він зайшов до вбиральні в кінці вагона. Пасажир замкнувся, чекав і молився в страху, що хтось постукає у двері будь-якої миті. Це здавалося вічністю, аж раптом потяг рушив і посунув із станції. На все, по суті, знадобилося сорок сім хвилин.

      – Ну, нарешті, – сказав він уголос і зазирнув у маленьке віконечко туалету.

      Там спостерігав, як станція стає все меншою і меншою, віддаляючись. Нових нещасних приковували до ланцюгів для мандрівки до табору № 201, а охоронці реготали, коли вдягали бранцям на руки кайданки. Скільки з них дійдуть до табору живими? Скільки їх віддадуть на поталу вовкам? Як довго триватиме це катування і скільки віку їм іще відведено?

      Владек посидів у вбиральні іще кілька хвилин, жахаючись вибратися з неї і не знаючи, що робити далі. Раптом у двері загрюкали. У голові Владека блискавкою пролетіли думки. Охоронець? Кондуктор? Солдат? – послідовно спалахували видива у його голові, кожне із яких здавалося страшнішим за інше. У двері продовжували наполегливо гримати.

      – Виходь негайно! – звелів глибокий грубий голос.

      У Владека не було вибору. Якщо це був солдат, йому каюк – навіть карлик не міг би