Грішна. Тесс Герритсен

відвертати нашу увагу.

      – Перепрошую, матінко настоятелько, – заговорив Фрост. – Я сам не католик, тому не дуже розумію. Що ви маєте на увазі під спогляданням?

      Він говорив спокійно й чемно, тож абатиса усміхнулася йому тепліше, ніж до того Ріццолі.

      – Ми ведемо замислене життя, повне молитов, усамітнення з Господом і роздумів. Саме тому ми замикаємося за стінами, не пускаємо відвідувачів. У самоті ми знаходимо втіху.

      – А що, як одна з вас порушить правила? – запитала Ріццолі. – Викинете її?

      Мора побачила, як Фрост скривився від такого різкого запитання напарниці.

      – Дотримання правил добровільне, – пояснила настоятелька. – Ми дотримуємося їх тому, що хочемо того.

      – Але ж має час від часу траплятися таке, що якась черниця прокинеться зранку і скаже: «Щось мені хочеться на пляж».

      – Не буває такого.

      – Мусить бути. Вони ж просто люди.

      – Не буває такого.

      – Ніхто не порушує правил? Не перелазить через стіни?

      – Ми не маємо потреби виходити з абатства. Місіс Отіс купує продукти. Отець Брофі дбає про наші духовні потреби.

      – А листи? Телефонні дзвінки? Навіть у в’язницях суворого режиму час від часу дозволяється комусь зателефонувати.

      Фрост зболено похитав головою.

      – Ми маємо телефон для надзвичайних випадків, – відповіла черниця.

      – І хто завгодно може ним скористатися?

      – Для чого їм це?

      – А пошта? Вам приходять листи?

      – Деякі з нас обирають відмову від листування.

      – А якщо хочеться відправити комусь листа?

      – Кому?

      – Хіба це має значення?

      На обличчі матінки Мери Климент застигла натягнута усмішка штибу «Боже-дай-мені-терпіння».

      – Можу тільки ще раз повторити, детективе. Ми не в’язні. Ми самі обираємо таке життя. Ті, хто не погоджуються з цими правилами, можуть піти.

      – І що вони робитимуть у зовнішньому світі?

      – Ви, схоже, думаєте, що ми нічого не знаємо про той світ. Однак деякі наші сестри служили у школах чи лікарнях.

      – Мені здалося, що ваше усамітнення не дозволяє виходити за стіни монастиря.

      – Іноді Господь закликає нас виконувати Його завдання за межами ордену. Кілька років тому сестра Урсула відчула Його поклик до служіння за кордоном і дістала дозвіл жити поза орденом, не зрікаючись своїх обітниць.

      – Але повернулася.

      – Минулого року.

      – Їй не сподобалось у великому світі?

      – Її місія в Індії виявилася непростою. Мало місце й насильство: на селище напали терористи. Тоді вона й повернулася до нас. Тут вона знову почувалась у безпеці.

      – Сестра Урсула не мала родини, до якої могла б повернутися?

      – Її найближчим родичем був брат, який помер два роки тому. Тепер ми – її родина, її дім – у Грейстоунз. Коли ви, детективе, відчуваєте втому від світу і прагнете втіхи, чи ж ви не повертаєтеся додому? – м’яко запитала абатиса.

      Схоже, відповідь засмутила Ріццолі. Її погляд