Грішна. Тесс Герритсен

теж матимуть що сказати.

      – Чому це?

      – Ви бачили, які вони старі?

      – Це не значить, що вони всі не при розумі.

      – Одна з них не при собі після інсульту, ще у двох – хвороба Альцгеймера. Більшість ночують у кімнатах, що виходять на інший від двору бік, тож вони й не могли нічого помітити.

      Спочатку Мора просто схилилася над тілом Камілли, не торкаючись його, віддаючи загиблій останню мить гідності. «Тепер ніщо не завдасть тобі болю», – подумала вона. Тоді почала обмацувати скальп і відчула, як зсуваються під шкірою уламки кістки.

      – Численні удари. Усі по тім’ю й потилиці…

      – А синці на обличчі? Це просто синюшність?

      – Так, до того ж застигла.

      – Отже, били ззаду і згори.

      – Нападник вочевидь був вищий за неї.

      – Або ж вона стояла навколішки, а він – над нею.

      Мора завмерла, торкаючись холодної плоті, уявляючи цю юну черницю, що стояла на колінах перед нападником, а на її схилену голову сипалися удари – ця картина краяла серце.

      – Що за вилупок дубасить черниць? – мовила Ріццолі. – Що, чорт забирай, коїться з цим світом?

      Мора поморщилася від цих слів. Хоча вона й не могла пригадати, коли востаннє була в церкві, а вірити взагалі перестала багато років тому, така лайка у святому місці її бентежила. Ось вона, сила дитячих переконань. Хоча тепер святі та їхні дива були для неї не більше ніж казками, вона ніколи не наважилася б лаятися перед розп’яттям.

      Та Ріццолі була надто розлючена, щоб стежити за словами навіть у святому місці. Її волосся було більш скуйовджене, ніж зазвичай, дика чорна грива блищала від розталого мокрого снігу. Кістки різко й гостро виділялися під блідою шкірою, очі жаринками світилися від люті в напівмороці каплиці. Праведний гнів завжди був для Джейн Ріццолі пальним, сутністю того, що штовхало її на полювання за чудовиськами. Однак сьогодні здавалося, що він охоплює її, мов лихоманка, і її обличчя схудло, наче її зсередини їв вогонь.

      Мора не хотіла живити це полум’я. Вона говорила рівним голосом, ставила ділові запитання – науковиця, яка має справу з фактами, а не з емоціями.

      Вона взяла руку сестри Камілли, випробувала ліктьовий суглоб.

      – М’який, трупного заціпеніння немає.

      – То минуло менше п’яти-шести годин?

      – Тут ще й холодно.

      Ріццолі пирхнула, видихаючи хмаринку пари.

      – Та невже.

      – Гадаю, трохи вище нуля. За таких умов трупне заціпеніння може настати пізніше.

      – Наскільки?

      – Неможливо визначити.

      – А що з її обличчям? З тими синцями?

      – Трупні плями можуть з’явитися за півгодини. Це не допоможе нам дізнатися часу смерті.

      Мора розкрила валізку, дістала хімічний термометр для вимірювання навколишньої температури. Оглянула багатошаровий одяг жертви й вирішила не вимірювати ректальну температуру, доки тіло не перевезуть до моргу. Світла в приміщенні було мало – не те місце, де вона могла б достовірно виключити сексуальне насильство, перш ніж устромляти термометр.