Грішна. Тесс Герритсен

мовила вона, – то що жертви тут робили?

      Ріццолі зітхнула, видихаючи пару, мов дракон.

      – Ніхто не знає. Абатиса сказала, що востаннє бачила Урсулу й Каміллу під час вечірньої молитви, приблизно о дев’ятій. Коли зранку вони не з’явилися – сестри пішли їх шукати. Навіть і не думали, що знайдуть тут.

      – Стільки ударів у голову. Скидається на щиру лють.

      – Але ж гляньте на обличчя, – завважила Ріццолі, показуючи на Каміллу. – Обличчя він не зачепив, наче пожалів. Це вже щось менш особисте. Наче він цілив не в неї, а в те, чим вона є. Що вона уособлює.

      – Владу? – припустила Мора. – Силу?

      – Цікаво. Я б радше сказала, щось на зразок віри, надії та милосердя.

      – Що ж, я вчилася в католицькій школі.

      – Ви? – пирхнула Ріццолі. – Ніколи б не подумала.

      Мора глибоко вдихнула холодне повітря й подивилася на розп’яття, пригадуючи роки, проведені в Академії святих немовлят-мучеників і всі ті тортури, які вигадувала сестра Магдалена, викладачка історії. Тортури були емоційні, не фізичні, і жінка, що їх завдавала, швидко визначала, хто з дівчат, на її думку, був непристойно впевнений у собі. У чотирнадцять років найкращими друзями Мори були не люди, а книжки, вона легко розбиралася з домашніми завданнями й цим пишалася. Саме це й накликало на неї гнів сестри Магдалени. Заради Мориного ж добра цю нечестиву гордість власним інтелектом слід було перетворити на покірність, і сестра Магдалена завзято взялася за це завдання. Вона висміювала Мору в класі, писала принизливі коментарі на полях її бездоганних робіт і голосно зітхала щоразу, як дівчина піднімала руку, щоби щось запитати. Зрештою Мора підкорилася й замовкла.

      – Вони мене залякували, – сказала вона. – Черниці.

      – Не думала, що щось може вас злякати, док.

      – Я багато чого боюся.

      Ріццолі засміялася.

      – Тільки не мерців, так?

      – У світі є речі, значно страшніші за мерців.

      Вони залишили тіло Камілли на ложі з холодного каміння й рушили по периметру зали назад, до залитого кров’ю місця, на якому знайшли ще живу Урсулу. Фотограф закінчив свою роботу й пішов, у каплиці лишилися тільки Мора та Ріццолі – дві самотні жінки, голоси яких відлунювали поміж аскетичних стін. Мора завжди вважала церкви універсальними святилищами, де може знайти втіху навіть той, хто не вірує. Але вона не бачила втіхи в цьому похмурому місці, яким, зневаживши святі символи, пройшлася смерть.

      – Сестру Урсулу знайшли тут, – мовила Ріццолі. – Вона лежала головою до вівтаря, ногами до дверей.

      Наче розпростерлася перед розп’яттям.

      – Цей тип – просто бісова тварюка, – сказала детектив. Злі слова шматочками льоду злітали з її вуст. – Ось із чим ми маємо справу. Чи псих, чи якийсь обдовбаний мерзотник шукав поживи.

      – Ми не знаємо, чи це був чоловік.

      Ріццолі махнула рукою до тіла сестри Камілли.

      – Думаєте, це могла зробити жінка?

      – Жінка може вимахувати молотком. Розтрощити череп.

      – Ми