Історія нового імені. Элена Ферранте

одного листопадового вечора я у відчаї вийшла з дому, прихопивши ту скриньку. Я більше не могла витримувати ту гнітючу присутність Ліли на мені і в мені, навіть тепер, коли мене всі хвалили й поважали, навіть тепер, коли в мене власне життя, поза Неаполем. Я зупинилася на мосту Сольферіно[1], дивлячись на світло, що відбивалося у холодній, темній воді. Поставила скриньку на поручні, штовхнула її раз, другий, третій, аж поки вона не впала у річку, а разом з нею – ніби й сама Ліла, з її думками, словами, злістю та єхидством до всього й усіх, які вчувалися у її письмі, її привласненням мене, як і привласненням будь-чого, що їй траплялось на шляху: книжок і взуття, доброти й насильства, весілля і першої шлюбної ночі, повернення до району в новій ролі синьйори Раффаелли Карраччі.

      2

      Я повірити не могла, що Стефано, такий добрий і такий закоханий, міг подарувати Марчелло Соларі ті черевики – згадку про маленьку Лілу, плід її зусиль і тяжкої праці над взуттям, яке вона сама придумала і створила власноруч.

      Я забула про Альфонсо з Марізою, які сиділи поруч за столом і щось жваво обговорювали. Перестала звертати увагу на п’яні смішки матері. Потьмянішали і відійшли на другий план музика, голос співака, пари, що кружляли у танці, Антоніо, який вийшов на терасу і, охоплений ревнощами, самотньо стояв там, дивлячись на порожевілі в променях західного сонця місто й море. Навіть образ Ніно, який щойно залишив залу, ніби той ангел без благої вістки, якось розмився. Тепер я бачила лише Лілу, яка щось гарячково шепотіла Стефано на вухо: вона – блідюща у весільній сукні, він – похмурий, з побілілим від напруження обличчям, що нагадувало карнавальну маску. Що відбувалося, що могло статися? Моя подруга смикнула чоловіка обома руками за лікоть. Вона зробила це щосили, і я, добре її знаючи, відчувала, що, якби могла, вона відірвала б йому ту руку від плеча, потім пройшла б із нею закривавленою через усю залу, тримаючи високо над головою, а потім замахнулася б, як палицею, і одним точним ударом врізала б по пиці Марчелло. Так, вона могла б таке утнути, і від самої лише думки в мене аж серце зайшлося, а в горлі враз пересохло. Потім вона видряпала б обом чоловікам очі, розідрала б їм обличчя до крові, покусала б їх. Так, так, мені кортіло, щоб саме так і сталося! Кінець кохання і того осоружного свята, ніяких обіймів у ліжку в Амальфі! Зруйнувати вщент усе та всіх у районі, влаштувати бійню, утекти – лише я і Ліла – податися разом світ за очі, із веселим зухвальством пройти всі щаблі ганьби, самим, у незнаних містах! Мені здалося, це було б логічним завершенням того дня. Якщо вже ніщо не могло нас урятувати – ні гроші, ні чоловіче тіло, ні навіть наука, – тоді краще зруйнувати негайно все і відразу. У мене в грудях наростала злість за неї – нечувана раніше сила, моя і водночас чужа, якій мені хотілося віддатися, незважаючи ні на що. Мені хотілося, щоб та сила заполонила мене. Але разом з тим вона мене лякала. Я лише згодом зрозуміла, що я така неспокійно-нещасна тільки тому, що не здатна

1

Міст через річку Арно в центрі Пізи. (Тут і далі прим. перекл.)