На Західному фронті без змін. Повернення. Эрих Мария Ремарк

то п’ять діб відпочинку.

      – А як тебе відправлять до фортеці? – цікавиться розважливий Мюллер.

      – То для мене війна на тому й скінчиться.

      Тьяден – щасливчик. Він ніколи не завдає собі клопоту. Він іде з Гайє і Леєром звідси, щоб не потрапити на очі начальству під гарячу руку.

      Мюллер і досі ще всіх розпитує. Тепер він знову береться до Кропа.

      – Альберте, а як ти справді повернешся додому, то що тоді робитимеш?

      Кроп уже наївся й через те подобрішав.

      – Скільки зосталося з нашого класу? – питає він.

      Ми підраховуємо: з двадцяти душ сімох уже вбито, чотирьох поранено, один у божевільні. Отже, зібралося б щонайбільше дванадцять хлопців.

      – Троє з них уже лейтенанти, – каже Мюллер. – Як ти гадаєш, чи вони дозволили б, щоб Канторек на них горлав?

      Ні, ми так не гадаємо. Ми теж не дозволимо горлати на нас.

      – А що ти можеш сказати про єдність дії, місця й часу в драмі «Вільгельм Телль»? – нараз згадує Кроп і аж качається з реготу.

      – Яку мету ставила перед собою спілка поетів «Ґеттінґенський гай»? – раптом суворо питає поважний Мюллер.

      – Скільки дітей мав Карл Сміливий? – спокійно відбиваюсь я.

      – Нічого путнього з вас, Боймере, не вийде, – скрекоче Мюллер.

      – Коли була битва при Замі? – допитується Кроп.

      – Ви морально несерйозна людина, Кропе, сідайте, три з мінусом, – зневажливо махаю я рукою.

      – Що Лікург мав за найважливіше для держави? – сичить Мюллер, удаючи, ніби поправляє пенсне.

      – Як правильно: «Ми, німці, боїмося самого тільки Бога й більше нікого на світі» або «Ми, німці, боїмося тільки Бога…»? – дозволяю я подумати.

      – Скільки жителів у Мельбурні? – щебече й собі Мюллер.

      – Як ви збираєтесь жити, коли цього не знаєте? – обурено питаю я в Альберта.

      – Що ми розуміємо під явищем зчеплення? – тріумфує тепер він.

      З усього цього мотлоху ми майже нічого вже не пам’ятаємо. Він нінащо не придався нам. Але ніхто в школі нас не навчив, як закурити цигарку під дощем чи в бурю, як розпалити багаття із сирого гілля; не навчив, що бити багнетом краще не в ребра, а в живіт, бо там багнет не застрягне.

      Мюллер задумано каже:

      – Та дарма, нам знов доведеться сісти за шкільну парту.

      Мені здається, що це неможлива річ.

      – Напевне, нам дозволять складати екстерном.

      – До цього треба добре підготуватись. І навіть коли ти складеш іспити, що далі? Бути студентом не набагато краще. Як у тебе немає грошей, то будеш день і ніч працювати.

      – І все ж таки це краще. Тільки й там доведеться втовкмачувати в голову всілякий мотлох.

      Кроп розуміє наш настрій.

      – Як можна ставитися до цього поважно, побувавши тут, на передовій?

      – Але ж якийсь фах треба мати, – заперечує Мюллер, удаючи Канторека.

      Альберт чистить собі нігті ножем. Ми дивуємось, чого це він став такий чепурун. Але він робить це тільки тому, що замислився. Відклавши ножа, він каже:

      – Так воно й є. Кач, і Детерінг, і Гайє потім працюватимуть