На Західному фронті без змін. Повернення. Эрих Мария Ремарк

Кажуть, нібито він там у себе надто заповзявся на молоденьких новобранців. І не знав, що серед них син начальника окружної управи. На цьому Гіммельштос і скрутив собі в’язи.

      Тут його багато що здивує. Тьяден уже кілька годин обговорює з нами всі можливі варіанти того, як він відповідатиме Гіммельштосові. Гайє задумливо поглядає на свої лаписька й підморгує мені. Той вечір, коли він відлупцював Гіммельштоса, став вершиною його життя; він розповідав мені, що вже кілька разів бачив усе це уві сні.

      Кроп і Мюллер розмовляють. Кроп – єдиний, хто роздобув собі казанок сочевиці десь на кухні в саперів. Мюллер жадібно зиркає на казанок, та врешті опановує себе й питає:

      – Альберте, що б ти зробив, якби оце раптом настав мир?

      – Миру не буде! – відрубує Альберт.

      – А якби, – напосідає Мюллер, – що б ти тоді зробив?

      – Чкурнув би звідси, – бурчить Кроп.

      – Та звісно. А потім?

      – Напився б.

      – Та не верзи дурниць, я серйозно…

      – Я теж, – каже Альберт. – А що можна ще зробити?

      Розмова зацікавлює Кача. Він вимагає від Кропа пайку сочевиці, одержує її, довго щось обмірковує, а тоді каже:

      – Напитися можна було б, та краще мерщій на найближчу станцію – і додому, до жінки. То ж мир, Альберте, мир!..

      Він порпається у своєму цератовому гамані, дістає звідти якусь фотокартку та з гордістю всім показує.

      – Моя стара!

      Тоді ховає картку й люто вигукує:

      – Проклятуща, паскудна війна!..

      – Тобі добре говорити, – кажу я, – у тебе є і син, і жінка.

      – Еге, – погоджується він, – і я мушу дбати про те, як їх прогодувати.

      Ми сміємося.

      – За тим діло не стане, Каче, ти ж реквізуєш усе, що тобі треба.

      Мюллер голодний і, мабуть, тому не задоволений відповідями. Він не дає Гайє Вестгузові помріяти про те, як той лупцюватиме Гіммельштоса.

      – Гайє, а що б ти зробив, якби тепер настав мир? – питає Мюллер.

      – Він би тобі відшмагав зад, щоб не починав таких балачок, – кажу я. – Чого це ти раптом?

      – А чого корова на даху ожеребилася? – відрубує Мюллер і знову звертається до Гайє Вестгуза.

      Гайє важко так зразу відповісти. Він хитає своєю поцяткованою ластовинням головою.

      – Кажеш, коли вже не буде війни?

      – Еге, ти тямущий хлопець.

      – І тоді знову будуть жінки? – облизується Гайє.

      – Авжеж, будуть.

      – От сто чортів! – каже Гайє, і обличчя в нього лагіднішає. – Тоді я знайшов би собі огрядну молодичку, щоб з неї і куховарка була пристойна, та головне, аби в руки було що взяти, – й притьмом у ліжко! Хлопці, ви тільки уявіть собі: справжня перина та ще на пружинному матраці! Та я цілий тиждень штанів би не натягав.

      Усі мовчать. Картина надто звабна. Нас аж морозом проймає. Нарешті Мюллер отямлюється й питає:

      – А потім?

      Пауза. Тоді Гайє якось плутано пояснює:

      – Коли б