На Західному фронті без змін. Повернення. Эрих Мария Ремарк

тихі осінні вечори, неділі в селі, бамкання дзвонів, вечори й ночі, проведені з наймичками, гречані млинці зі шкварками, безтурботні години дружніх балачок у пивничці.

      Гайє не може швидко впоратись зі своєю багатою уявою й дратується:

      – І чого ви завжди якісь дурні запитання вигадуєте?

      Він натягує через голову сорочку й застібає мундир.

      – Тьядене, а що зробив би ти? – питає Кроп.

      Тьяден думає тільки про одне:

      – Пильнував би Гіммельштоса, щоб не втік.

      Мабуть, Тьяден залюбки посадовив би його в клітку й щоранку лупцював би ломакою. А Кропові він замріяно каже:

      – На твоєму місці я став би лейтенантом. Тоді ти зміг би його муштрувати, аж поки в нього в череві вода закипить.

      – А ти, Детерінгу? – допитується Мюллер. Він природжений учитель, завжди про щось питає.

      Детерінг небалакучий, але на це запитання відповідає. Він дивиться в небо й каже тільки:

      – Я саме встиг би на жнива.

      Тоді підводиться і йде собі.

      Детерінга обсіли клопоти. Його жінці доводиться самій пильнувати господарство. До того ж у них забрали двох коней. Він щодня читає газети, які сюди доходять: чи не йде дощ і в його закутку в Ольденбурґу? Бо вони не встигнуть зібрати сіна.

      І тут з’являється Гіммельштос. Іде просто до нашого гурту. У Тьядена обличчя береться плямами. Він простягається на траві й від збудження заплющує очі.

      Гіммельштос поводиться якось нерішуче, сповільнює ходу. Але все-таки підходить до нас. Ніхто й не збирається підводитись. Кроп зацікавлено втуплюється в нього.

      Він стоїть перед нами й чекає. Усі мовчать, тоді він вигукує:

      – Ну, як воно?

      Збігає кілька секунд. Гіммельштос вочевидь не знає, як із нами поводитись. З найбільшим задоволенням він погнав би нас притьмом на муштру. Та, здається, він уже збагнув, що фронт – це не казарми. Він робить іще одну спробу, тільки тепер звертається не до всіх, а до одного, сподіваючись, що так буде легше дістати відповідь. Найближчий до нього Кроп, тож він і вщедряє його своєю увагою:

      – А, ви теж тут?

      Та Альберт не збирається з ним приятелювати. Він коротко відповідає:

      – Напевне, трохи довше тут, ніж ви.

      Руді вуса вже тіпаються.

      – Ви, здається, мене не впізнаєте?

      Тепер Тьяден розплющує очі.

      – Чого там!

      Гіммельштос обертається до нього.

      – Це, здається, Тьяден, еге?

      Той підводить голову.

      – А знаєш, хто ти?

      Ці слова приголомшують Гіммельштоса.

      – Відколи це ми на «ти»? Ми разом свиней не пасли.

      Він не знає, як вийти з цього становища, бо не чекав від нас такої відвертої ворожнечі. Але поки що він тримається обережно: певне, його вже встигли настрахати балачки про постріли в спину.

      Від його слів Тьяден так розлютився, що навіть стає дотепний:

      – Та ні, свиней ти сам пас.

      Тепер і Гіммельштос аж піниться з люті. Однак Тьяден його мерщій випереджає, йому кортить висловитися:

      – Хочеш