Викрадачі діамантів. Луи Буссенар

хлопченя Александрові.

      На місці зміїного укусу розповзалася сіра пляма. Крові майже не було, але нога хлопчикові набрякала просто на очах.

      – Це укус пікаколу, – з гіркотою пробурмотів Зуга. – Нічого не можна вдіяти…

      – Ти певен, що малюк загине? – спитав француз.

      – І дуже скоро. Від укусу цієї змії немає протиотрути.

      – Його мати була доброю до нас… мусимо спробувати. Альбере! – гукнув Александр. – Висип порох з одного патрона і дай його мені. А ти, Зуго, скажи цій жінці, що я спробую допомогти її синові, але йому буде дуже боляче…

      Він поклав на землю хлопчика, тіло якого судомно здригалося, зробив на місці укусу два надрізи, розсунув краї рани і натиснув. Та кров майже не витікала.

      Серце Альберові стиснулося; він зблід, здогадавшись, що збирається зробити друг, але не зупинив його. Марно намагалися втрутитися його превелебність і поліцейський. Александр припав губами до рани й почав відсмоктувати отруйну кров, час від часу спльовуючи червоно-синю слину. Нарешті він обернувся до Альбера:

      – Порох! І запали трут, швидше…

      У Альбера все вже було наготові.

      Александр затиснув між колінами хлопчикову ногу, насипав купку пороху на рану й підніс до нього трут, яким французи користувалися для розпалювання вогню. Порох спалахнув, запахло горілим м’ясом. Дитина страшно закричала.

      Заплакана бушменка з надією дивилася на білого велетня – і він зрозумів її німе питання.

      – Твій малий житиме, – сказав він м’яко, піднімаючи знесиленого хлопчика і передаючи його в руки матері. – Усе буде добре…

      Александр не встиг договорити: зненацька розлігся скрипучий сміх, ніби заскреготала пилка, наткнувшись на металевий цвях, і зараз же почулися чиїсь відчайдушні крики. Француз повернув голову і вмить остовпів, побачивши чорношкірого з важкою колодкою на шиї, який щодуху біг до дитини. І знову – регіт, а потім свист довгого ремінного бича зі шкіри гіпопотама, що ляскав по спині нещасного бушмена, залишаючи на ній криваву смугу…

      Розділ 9

      Усі так уважно спостерігали за тим, як самовіддано бореться Александр за життя маленького бушмена, що ніхто навіть не помітив понуру процесію, що саме в цей час вступала у ніким не захищений крааль. Близько півсотні чорношкірих чоловіків, жінок і дітей зі зв’язаними руками й ногами повільно брели під конвоєм озброєних до зубів мулатів і португальців, люті обличчя яких були позбавлені жалю чи бодай найменшого співчуття. Нещасні негри знемагали від утоми і помирали від спраги. Вони йшли попарно, з’єднані одне з одним дерев’яними колодками й безжально гнані бичем-чамбоком.

      Французи і навіть поліцейський не вірили своїм очам: чи ж це можливо, що в дев’ятнадцятому столітті, поруч з англійськими володіннями якісь недолюдки, не криючись, женуть караван рабів?!

      Поряд з ними все ще стояв чорношкірий батько дитини, що відчайдушним зусиллям зміг зламати ярмо і тепер обіймав