Викрадачі діамантів. Луи Буссенар

були не проти поповнення свого маленького загону, який незабаром заглибився в пустелю. Єдине, що засмутило Альбера, – це те, що двоє їхніх чорношкірих слуг, зниклих напередодні, так і не з’явилися. Тубільцям дістався чималий запас харчів, зате тубілець-провідник, який щиро симпатизував білим, погодився їх супроводжувати в обмін на обіцянку винагороди по завершенні небезпечної подорожі. Цей славний хлопець був чистокровним бечуаном, звали його Зуга, а чудове знання місцевості робило його й справді незамінним для всієї експедиції…

      Пустеля Калахарі, поросла сухими травами, повзучими кущами й поодинокими групами акацій, здавалася, проте, не такою безводною, як піщана Сахара. Ґрунт величезної Калахарі глинистий, тут пролягають русла кількох пересохлих річок, уздовж яких громадяться наносні породи, такі тверді, що не пропускають воду. У сезон дощів тут утворюються природні водойми, в яких тривалий час затримується волога. Подекуди трапляються ділянки зовсім голого ґрунту, на якому ростуть дивовижні сукуленти – рослини, якими в посушливий період тубільці тамують і голод, і спрагу. Плоди однієї з таких рослин – схожі на огірки, але яскраво-червоного кольору – придатні для їжі. Тут також можна знайти дикі кавуни, як кулак завбільшки, – тубільці звуть їх «кеме». Ця рослина смакує не тільки людям, а й тваринам: її охоче поїдають не лише слони і носороги, а й леви, гієни, шакали та різноманітні пустельні гризуни.

      У пустелі Калахарі мешкають племена бушменів і бакалахарі. Перші малорослі, рухливі, жилаві, невтомні й витривалі, здатні зносити жорстокі поневіряння. Вони природжені мисливці; збирання коренів і дикорослих плодів у племені бушменів – справа суто жіноча. Бакалахарі – рідня бечуанам. Вони терпляче обробляють тутешній малородючий ґрунт, що дає їм зовсім невеликий урожай кавунів і диких гарбузів. Корінці, трохи проса, козяче молоко – оце й увесь мізерний раціон цих надзвичайно бідних людей…

      П’ятеро європейців та їхній чорношкірий провідник під кінець сьомого дня шляху вже відчували, що їхні сили вичерпуються. Його превелебність мав порівняно бадьорий вигляд, але рука містера Саундерса зросталася надто повільно, він був іще заслабкий, тож його посадили на коня. Друга конячина якийсь час несла на собі шість слонових бивнів, але вже за кілька днів їх довелося покинути заради полювання. Верхи на ній Александр, Альбер або Жозеф по черзі вирушали слідами антилоп, буйволів чи жираф. Запаси сушеної слонятини закінчувались, а через брак води подорожніх постійно мучила спрага.

      На п’ятий день Александр підстрілив кваґу – непарнокопитну тварину, схожу на низькорослу зебру зі смугами тільки на шиї й голові. Дорогою їм трапилася брудна калюжа, але вже за два дні й цей запас води вичерпався. Вранці було витрачено останні краплі, й спрага тепер мучила всіх без винятку. До того, ж у містера Саундерса почалася гарячка: він стогнав і весь час марив. Коні ледве пленталися, люди насилу совали ногами – але навкруги не було анінайменших