Така, як ти. Марк Леви

кабінеті, а італійські – для дружини, яка малювала у своєму. Це наштовхнуло містера Ріверу на думку, що ксенофобія не заважає їм насолоджуватись іноземною кухнею.

      Містер і місіс Клерки дивилися телевізор у маленькій вітальні. Коли кабіна проминала сьомий поверх, було чути: вони увімкнули звук гучніше. Ця пара завжди так чинила, коли кохалася.

      Хаякава виїхали з міста ще в перші дні весни, до будиночка в Кармелі, і повернуться вони не раніше осені.

      Містер Моррісон, власник квартири на четвертому, перебував, як і щовечора, в опері чи в театрі. І – як і щодня – він вечерятиме в «Більбоке» й повернеться п’яний як чіп близько 23-ї години.

      Зельдоффи ніколи нікуди не ходили. Хіба що до церкви, послухати вечірнє богослужіння на свято. Дружина читала вголос книжку про життя мормонів, а чоловік слухав її й конав від нудьги та релігійності.

      Щодо містера Ґрумлата, то він давним-давно пішов з кабінету. Їхні графіки роботи не давали їм змоги перетинатися – окрім перших двох тижнів у квітні, коли бухгалтер працював до ночі. Він полюбляв говорити, що для нього це розпал сезону – клієнти мали надіслати податкові декларації до 15 числа. А ще у грудні, перед новорічними святами.

      О 23-й годині містер Рівера відклав свій детектив, не сумніваючись, що розгадав інтригу, а тоді допоміг містеру Моррісону повернутися додому – а цього п’янюгу голими руками не візьмеш, зважаючи на те, як він нажлуктився. Довелося провести його до спальні, підтримувати аж до ліжка, стягувати черевики – і тільки тоді повернутися на свій пост.

      Опівночі він зачинив двері будинку, кинув у кишеню службовий мобільний – знахідку мешканців, які тепер мають змогу в будь-який момент зв’язатися з ним, – і рушив службовими сходами. Засапавшись, видерся на шостий поверх, витер чоло й легенько штовхнув привідчинені службові двері.

      Місіс Коллінс чекала його на кухні з келихом бордо в руці.

      – Ти голодний? – запитала вона. – Не сумніваюся. Ти не мав часу повечеряти.

      – Виходячи з дому, я закинув сандвіч, але від склянки води не відмовлюся. – Він поцілував її в лоб. – Колись ці сходи таки зламають мені ноги.

      Місіс Коллінс налила велику склянку води, сіла чоловікові на коліна й поклала голову йому на плече.

      – Ходімо спати, – муркнула вона. – Я так довго чекала на тебе – цілий день.

      Містер Рівера роздягнувся у ванній, де на нього чекала нова, випрана й попрасована піжама, складена на мармуровому умивальнику. Він одягнув її й приєднався до місіс Коллінс у ліжку.

      – Вона неймовірна, але не варто було.

      – Я прогулялася до «Барніз». Не сумнівалася, що вона тобі сподобається.

      – Наче на мене шита, – відповів містер Рівера, захоплюючись фасоном штанів.

      Він пірнув під простирадла, переконався, що будильник встановлено на п’яту ранку, й вимкнув нічник.

      – Як у неї справи? – прошепотіла місіс Коллінс.

      – Вона була спокійна, майже в гарному настрої. Лікарі знову відкоригували дози. Подумала, ніби я маляр, що фарбував коридор, і подякувала за роботу. Вона досі пам’ятає, що любила синій колір.

      – А