Земля мертвих. Жан-Кристоф Гранже

чи воно того варте? Що саме ти хочеш додати до справи?

      – Свідчення, світлини, де ми з Таде щось робимо вдвох… Хотів би також потім записати свої думки про виховання. Яким повинен бути батько.

      Барбі відпила ковток кока-коли без цукру. Вона тримала келих обіруч: мабуть, хотіла пропустити прохолоду напою аж попід шкіру.

      – В тебе є друзі? – запитала вона.

      – Небагато.

      – А родина?

      – В мене є Таде.

      – І ти маєш час забирати його зі школи? Займатися з ним іншими справами?

      – Роблю все, що від мене залежить.

      Барбі усміхнулася, але тільки щоб пом’якшити подальші слова:

      – Словом, ти покладаєш єдину надію на твердження колег.

      – Кого обходить, де я назбирав свідчення.

      – Тоді чому б тобі не звернутися до злочинців, яких ти заарештував під час служби у відділку?

      – Я про це думав.

      Звичайно, вони собі жартували, але він вважав цілком законним надати слово й своїм ворогам. Вони точно по слово не лізли б до кишені. Але такі свідчення змалювали б його лише як копа.

      – Можна з тобою говорити відверто? – звернулася до нього Барбі після того, як знову відпила прохолодної коли.

      – Уже давненько ти в мене не питала про дозвіл.

      – Коли мене долучили до групи, Таде мав 2 роки. Я дивилася твоїми очима на те, як він підростає, і могла пересвідчитися, що ти справді – чудовий батько. Принаймні докладаєш усіх зусиль, як сам кажеш.

      – Проте?

      Молода поліціянтка зволікала з відповіддю, ніби збиралася з духом.

      – Щойно опинишся перед суддею, попри всі твої надзвичайні успіхи на службі й вигляд пробийголови, довго ти не протримаєшся.

      – У мене вигляд пробийголови?

      Барбі не обізвалася.

      – Навіть уявляти не хочу, що почнуть говорити друзі твоєї колишньої.

      – Сумління мене не гризе.

      – Авжеж, лише, як би тобі краще пояснити, в твоїй присутності ніяковієш.

      Корсо перетравлював почуте. Барбі скористалася з нагоди, щоб висловитися про все, що накипіло:

      – Не п’єш, але складається враження, ніби ти щойно виписався з курсів анонімних алкоголіків. Не вживаєш наркотиків, але досі перебуваєш під впливом того, на що наражав себе замолоду. Борешся за справедливість, але чомусь здається, що ти лише намагаєшся уникнути покарання. Якщо жартуєш, то завжди якось вимушено, а коли залицяєшся, то начебто допит улаштовуєш. А щасливим я тебе бачила тільки зі зброєю в руках.

      – Це все?

      – Ні. Ти розриваєш шлюб із жінкою, як і добра половина парижан, але всім уже ввижається підготовка до терористичного акту – ніби жертви десятками лягатимуть тобі під ноги.

      – Таде – найдорожча у світі істота для мене. І дуже важливо, якими будуть наслідки нашого розлучення.

      Вона хитнула головою, начебто психоаналітик, що в такий спосіб підтверджує наявність ознак хвороби, а не згоду зі сказаним.

      – Уже не кажу про те, що Емілія здатна назбирати несхвальних відгуків про тебе в самому 36-му будинку.

      – Що мені можна дорікнути? І в нас розкритих