За п’ять кроків до кохання. Рейчел Липпинкотт

так буде й на випускному.

      Барб киває на заповнений ліками візок, поклавши руку на стегно.

      – Я все одно приглядатиму за тобою, але в тебе цілком непогано виходить.

      Вона підіймає пляшечку з пігулками.

      – Не забудь, ти повинна прийняти це з їжею, – каже вона, обережно ставить її назад і бере в руки іншу. – І подбай, щоб не…

      – Зрозуміло, Барб, – кажу я.

      Вона щойно взяла свій звичний материнський тон, але переможено здіймає руки. Глибоко в душі вона знає, що все зі мною буде абсолютно добре.

      Я махаю їм на прощання, коли вони вдвох прямують до дверей, і за допомогою пульта надаю ліжку трохи більш сидячого положення.

      – До речі, – повільно каже Барб, коли Джулі вислизає з кімнати. Її очі звужуються, і вона дивиться на мене з м’якою засторогою. – Я хочу, щоб ти спочатку закінчила крапельницю, але По вже вселився до палати 310.

      – Що? Справді? – кажу я, і мої очі розширюються – я пориваюся самотужки вистрибнути з ліжка, щоб знайти його. Повірити не можу: він не повідомив мені, що буде тут!

      Барб робить крок уперед, бере мене за плечі й м’яко штовхає назад на ліжко, не даючи повністю встати.

      – Що саме з «Я хочу, щоб ти спочатку закінчила крапельницю» ти не зрозуміла?

      Я боязко всміхаюся їй, але як вона може сварити мене? По був першим, із ким я подружилася, потрапивши до лікарні. Він єдиний, хто справді розуміє. Ми разом боролися з КФ десяток цих дурних років. Ну, тобто разом на безпечній відстані.

      Нам не можна наближатись одне до одного. Для пацієнтів із кістозним фіброзом перехресне зараження певним штамом бактерії – величезний ризик. Один дотик між двома фіброзниками може в прямому сенсі вбити обох.

      Її серйозна насупленість поступається м’якій усмішці.

      – Заспокойся. Розслабся. Випий заспокійливе, – вона жартома оглядає візок із ліками. – Не буквально.

      Я киваю й вибухаю щирим сміхом – від новини, що По теж тут, мене накриває свіжою хвилею полегшення.

      – Я зазирну пізніше, щоб допомогти тобі з віброжилетом, – каже Барб через плече, виходячи.

      Схопивши телефон, швиденько набираю повідомлення замість того, щоб божевільно мчати коридором до палати 310.

      «Ти тут? Я теж. Ремонтуюся».

      Не минає й секунди, як мій екран спалахує його відповіддю:

      «Бронхіт. Так сталося. Житиму. Заходь і помахай мені пізніше. Зараз спати».

      Я відкидаюся в ліжку і довго й повільно видихаю.

      Правду кажучи, я хвилююся через цей візит.

      Моя легенева функція дуже швидко впала до тридцяти п’яти відсотків. І зараз понад лихоманку і хворе горло мене бісить провести цілий місяць тут, у лікарні, терпіти процедуру за процедурою, щоб завадити хворобі, доки мої друзі далеко. Дуже бісить. Тридцять п’ять відсотків – цифра, через яку моя мама ночами не спить. Вона цього не каже, але це каже її комп’ютер. Нескінченні пошуки інформації про пересадки легень і відсотки легеневої функції, новими словами й у нових виразах, але ідея завжди