В’язні зеленої дачі. Володимир Лис

і в них, хатині, але, крім дужих кулаків, мав над Таєю одну незаперечну перевагу – не був байстрюком. Мати ж, коли ще Степанко до школи не ходив, померла від правця. Жив Степанко, на відміну від неї, чистенької, біля якої денно й нічно ходила мати (після того вечора вона взагалі стала доньчиною рабою), запущеним і недоглянутим, із вічно відірваними ґудзиками й подертими штанами.

      Та з того коржика для нього почалося інше життя. Тая спершу підгодовувала його в школі, а потім почала водити додому, годувати смачними маминими борщами, а далі вже мама сама здогадалася пришити ґудзика, випрати сорочку й залатати штани. За цю турботу отримала Тая його дуже заступництво. Після двох бійок, коли Степан добряче віддухопелив однокласника Славка Грицюківського і навіть хлопця з третього класу, який надумався образити Таєчку, ніхто не смів більше її зачепити ні руками, ні словом, ні навіть ворожим поглядом. Ніхто не смів їх дражнити й женихом та молодухою, як то бувало з іншими, якщо хлопчик і дівчинка починали дружити, чи навіть натякати про дружбу. Із часом Степанко, як відданий песик, плентався за своєю панною зі школи, дорогою відвідуючи (для неї-таки) чужі садки чи розчищаючи ковзанки (залежно від пори року). Правда, крім обіду, він отримував іще один привілей – добросовісно списував домашнє завдання.

      Ця дружба тривала років чотири, доки у Таї не з’явився вітчим. Отримати батька стало її мрією давно, ще до того рубіжного дня, коли вперше почула сказане бабою Теклею.

      – Мамо, а де наш тато? – здається, вона пам’ятала це питання, відколи пам’ятала себе. Але, може, то здавалося – а питання засіло в голові.

      – Тато на заробітках.

      – А чого він не їде додому?

      – Він хоче заробити багато грошей.

      – Багато-багато, цілу скриню?

      – І ще більше.

      – Цілу хату?

      – Повний мішок, доню.

      – А хіба мішок більший за хату?

      Із якихось надр пам’яті випливала ця розмова, може, уявна, а може, навіть просто бажання. Ні ж бо, справді питала, не могла не спитати, як потім інше:

      – А хто мій тато?

      Ті слова змушували маму плакати, а Тая заповзялась таки знайти його. І знайшла. Спершу намітила Степанового батька, але швидко відчула, який він уже старий і немічний, коли кілька разів побувала в їхній запущеній хаті. Тоді вирішила, що батьком буде дядько Дмитро, який вичищав гній у маминому корівнику й постійно щось мугикав собі під ніс. Тая вже знала, що він так само, як і мама, самотній.

      – Мамо, я хочу тата.

      – Він скоро повернеться, доню.

      – Мамо, навіщо ти дуриш мене?

      – Я не дурю, доню, я…

      Мати дивилася сумними покірними очима. Тая ніжно обняла маму, притулилася до шорстких долонь, як уже давно не тулилася.

      – Хай дядько Дмитро буде моїм татом.

12

      Дядько Дмитро незабаром перейшов до них жити. Вони продали осоружну козу, а купили корову, хоч мама й так щодня приносила з ферми в бідончику