В’язні зеленої дачі. Володимир Лис

і Геннадій. Міг би, а прийшов до неї. Чого ж вона думає про нього, дурна? Хіба вона не благала долю, щоб геть усі забули про неї – геть усі з того далекого Вербівська, нікчемного містечка серед забутих Богом лісів і боліт, де вона жила лише якихось півтора місяця, давно-давно, до нашої ери, де править банда негідників і ґвалтівників, очолювана ще гіршим, ніж решта, вродливим головним негідником, якого вони між собою кличуть Принципалом?

      «Додай: у якого ти мало не закохалася, а може, й закохалася, – сказала собі Таїса. – А може, може… якщо пошкребти на денці твоєї душі… чи ж є вона в тебе?»

      Думки її перестрибували одна одну. «Наче жаби по маленьких купинках», – встигла в якусь мить між ними подумати Таїса. Вона йшла майданом, огинала його. Майдан ставав її зачарованим колом, і скільки ще їй ходити по ньому довкола фонтана та невеликого скверика в центрі, вона не знала. Мовби шукала чийсь будинок, але його на цій площі не було. Тож спинялась і знову дибала далі, думала, що добре було б, якби засвітилось якесь із вікон, тоді бодай почувалася б не так самотньо й лячно.

      Але жодне вікно не засвітилося, ніхто не чув ні цокоту її підборів, ні цокоту її зубів. Холоднеча – авжеж, весняні приморозки – давалася взнаки все дужче, сковувала її ніжне, звикле до тепла тіло. Зрештою ходити набридло, вона сіла на лавочку біля фонтана, вимкнутого, безмовного, як і все довкола.

      Довго сиділа Таїса, горблячись, кутаючись у продутий наскрізь плащ. Узялася розтирати закоцюблі коліна. Стало трохи тепліше ногам, зате дужче потерпали шия та плечі. Судомно ковтнула слину. «Хай би вже заболіло горло, – подумала Таїса, – хай би я тут замерзла, хай би мене вранці знайшли, хтось би, може, пожалів мертву». Але горло ще не боліло, тільки почала терпнути спина, і щоб розігріти якось і її, Таїса поворушилась, заклала за голову руки, сплела їх і почала розгойдуватися. Так, розгойдуючись, вона побачила, що разом із нею далеко у вишині розгойдується маленька, ледь помітна зірка. Таїса зупинилася – зупинилася й зірка. Мерехтливо поблимувала, самотня й байдужа до людського горя, до її горя, до зламаної долі, до майже замерзлої посеред нічного міста жінки.

      «Я вільна, як зірка в небі», – пригадала зненацька рядок із прочитаного колись вірша.

      Далі вона подумала, що тепер і справді вільна – від насильства, страху, минулого, дому, кохання, від геть усього на світі. Може йти куди завгодно – і водночас їй нема куди йти. Мала двох близьких подруг, але обидві вже повиходили заміж – як до них припрешся серед ночі? До колег тим паче. Кілька знайомих чоловічого роду теж були, але тепер, після всього, та й прийти самій – вона ще не дійшла до такого. До Ігоря могла прийти тільки геть усе розповівши, геть усе, вирішила про себе, від самого початку й до теперішньої ночі, все, усе викласти, вивернутись, ось я така, тільки якщо ти мене покохаєш заново, таку, як є, по-справжньому, так, як ніхто не кохав, як чисту, богиню…

      «Господи, що я мелю? – подумала Таїса. –