В’язні зеленої дачі. Володимир Лис

ти справді хочеш кави?

      – Тебе хочу, – «у лоб» зізнався він, і все його роздратування мимоволі, спонтанно вилилось у цих двох коротких словах.

      – Гено…

      Вона майже зойкнула. І рвучко повернувшись, вибігла з кімнати.

      Стояла на кухні коло вікна. Геннадій Петрович зупинився біля дверей, поглянув на її зіщулену постать. Гострий жаль пронизав його, а за жалем прийшло відчуття, що з кожною миттю навально заполонювало: ця жінка й надалі мусить належати тільки йому. Він ступив крок, другий, Таїса повернула голову, але всупереч його сподіванням очі в неї були сухі.

      – У мене є розкладайка, я тут собі постелю.

      Вона одразу вибудовувала нову стіну між ними. Рамінник мусив якось зруйнувати цю стіну, але не міг збагнути – як?

      «Хоч би помітила, що я посуд помив», – раптом недоладно подумав Рамінник.

      «Ти вже мив колись посуд у цій квартирі», – сказав хтось.

      «Ми удвох мили».

      «Мили, мило, як мило… Ідіотство яке!»

      Можна було погасити напруженість якимись словами, жартами, але слова не знаходилися.

      – То я тобі постелю?

      Таїса зробила порух, щоб обминути Рамінника. Він жартома розставив руки, та відразу опустив, бо Таїса зіщулилася, притулилася до буфета.

      – Мені завтра вранці на прийом, Гено.

      Але Рамінник не відступав, навпаки, ступив ще півкроку до неї. Майнула думка, що все це гра, яка вже була колись між ними, – а тільки коли, у який із приїздів?

      – Таю, – вирвалось у нього. – Навіщо він тобі?

      – Що – навіщо? – не зрозуміла спершу Таїса.

      – Ти ж розумієш, про кого я…

      – Ага, про Ігоря, – чомусь саркастично всміхнулася вона. – Ігор мій наречений, Гено. Сподіваюся, тобі відоме значення цього слова?

      – Знаю. Але ти…

      – Вибач. Я не маю права називати когось нареченим? Я навічно повинна лишатися вашою іграшкою…

      – Вашою? – відсахнувся він. – Ти що, Таю?

      – Що, не подобається? Грати далі?

      – Ти… грала?

      Він зауважив, як Таїса важко дихає, і тут-таки почув своє таке саме переривчасте дихання.

      Страшна здогадка пронизала його. Різко запекло всередині й майже відразу зашуміло в голові, а хтось невидимий, але злий узявся її розгойдувати.

      – Ти вважала, що я просто користуюся тобою?

      – А хіба не так, Геннадію Петровичу?

      Раміннику стало важко стояти, і щоб, чого доброго, не гепнутися на підлогу, він опустився на стілець, зробив рукою неоковирний жест – ніби відштовхувався од неї, од свого минулого, од себе самого. Тієї миті він плив разом із будинком, господинею, простором, ніччю, які оточили його безмовним хаосом.

      – Таю, нащо ти так? – спромігся вимовити Рамінник після довгої тяжкої паузи.

      – Як? – донісся ніби здалеку її голос.

      – Так… Без жалю.

      – Тобі потрібен жаль? – скрикнула вона. – Боже, він теж хоче, щоб його жаліли. А ти? Ти, Гено… Жалів