В’язні зеленої дачі. Володимир Лис

для Таїси назавжди.

      За плечима жінка діставала йому постіль. Він оглянувся, але крізь кольорове скло навіть обрисів її не побачив – тільки чув, як вона порпається в шафі. Нащо ж він зачинив двері? Узяв розкладайку і так само натужно, переставляючи ноги, пішов назад. Аж у дверях на кухню зіткнувся з Таїсою.

      – Душ прийматимеш? – спитала вона. – Хоча й води, мабуть, уже нема.

      Її тон, байдужі слова знову запекли – невже він тільки випадковий гість, «родич»? Чи це крок до примирення? Він налаштував розкладайку і спересердя кинув на неї постіль. Тоді різко обернувся й став дивитися на вітальню-коридорчик.

      Таїса вийшла з ванни в легенькому рожевому халатику. Майже такому, як тоді, на дачі. Наче навмисне дражнила його.

      «А може, й кличе, – подумав Рамінник, – У цих жінок сім п’ятниць на тиждень».

      Він пішов услід за Таїсою. У кімнаті постіль уже лежала на розкладеному дивані.

      – Чого тобі, Гено? – обернулася Таїса.

      – Не бійся, – тихо мовив Рамінник. – Я тільки сказати хотів…

      Він затнувся і цієї ж миті побачив себе під її дверима – тоді, першого разу.

      Він стоїть і чекає.

      Знає, що за дверима дивляться на нього.

      Двері відчиняються.

      Який же вираз тоді був на цьому, чужому тепер, обличчі?

      «Чому я не можу цього пригадати?» – подумав Рамінник.

      – Розумієш, Таю, – сказав уголос. – Я тільки одне хочу сказати: я тебе любив. Дуже любив. Кохав після всього… Та що я кажу – просто любив. А ти? Як би ти… Розумію, я…

      Він замовк. Мовчала й дивилася на нього Таїса.

      «Чого я виправдовуюсь перед цією бабою? – подумав Рамінник. – Правду казав Принципал: я слинько. Слинько і невдаха. А вона – звичайнісінька курва. Обкрутила львівського сморчка й задоволена. А мені що ро…»

      Він перервав думку, бо зрозумів, що вона теж щось говорить до нього.

      – …і тоді я знову повірила, що, може, ти мене кохаєш, – почув Рамінник. – Але ти грався. Тобі було приємно, що є в кого час проводити у Львові.

      – Таю, пробі, ні, – скрикнув Геннадій Петрович. – Як ти могла подумати? У мене ж сім’я, діти…

      – Сім’я? Діти? А я хто? Я, може, у ваших очах і така собі повійниця, але я жива, Гено, жива і з душею. Сякою-такою, але душею. Чого ж ти забираєш від мене право мати когось, хто б мене кохав і кого б я кохала?

      – Я не забираю… Просто я відчув…

      – Ти відчув? Дуже мило, що ти відчуваєш… Приїдеш, то скажи своєму Прокопу Івановичу, що він теж втратив іграшку. Може, обоє й покарання придумаєте? Чи змусите мене Ігорю зраджувати? Так от, знайте, що цього не буде! – уже майже істерично кричала Таїса.

      – Якому Прокопу Івановичу? – спитав Рамінник, котрому враз стало холодно від її слів.

      – Із твого Вербівська…

      Якби на Рамінника обрушилася стеля, він би так не здивувався. Бо ж згадав, що Прокопом Івановичем звали Кугинця.

      – Кугинець був тут? Кугинець був твоїм, – він судорожно ковтнув слину, – твоїм коханцем?

      – Як