Треба спитати у Бога. Василь Шкляр

оповідань, п’єс, кіносценаріїв не приймали до Спілки письменників України. І це в той час, коли декого обдаровували письменницьким квитком за упорядкування збірки чужих віршів «Комуністи, вперед!», за кілька статейок, перекладів, чи й так – невідомо за що. І це тоді, коли рекомендації для вступу до письменницької спілки Олександрові Сацькому дали Василь Земляк, Григір Тютюнник, Анатолій Дімаров. І це тоді, коли знаменитий і вельми авторитетний Віктор Астаф’єв писав про повісті Сацького: «Це велика література, а про велику літературу нема чого розводитися. Її треба друкувати!»

      А друкувати не хотіли. Звинувачували наше письменство в провінційності, хуторянстві, сусальності, кучерявості, та як тільки з’являвся твір суворої правди, твердого чоловічого слова – перед ним виростала стіна. І, висотавши свої нерви у київських видавництвах, деякі талановиті письменники іноді зверталися до Москви, аби побачити своїх «діток нерозумних» бодай у чужій одежині. Олександр Сацький, замість того щоб писати нові, уже готові в уяві твори, заходився у розпачі перекладати російською свої недруковані повісті. Його можна було зрозуміти: митцеві необхідне самоствердження. Тут, удома, його обминають, ховають від нього очі, а там заохочують найвідоміші, найіменитіші, і сам Андрій Тарковський пише про повість «Телячий язик»: «Це те, що висіло в повітрі років 10–15, а ти впіймав його і передав в образах … це не відкриття, це одкровення».

      Однак і там, на чужині, рукописи Сацького ще довго ходили по руках, призбирували компліменти, «ахи» та «охи», а широкого світу не бачили. І лише через рік після смерті письменника (ну звичайно ж, після смерті) у Москві нарешті виходить об’ємний том «Эта твердая земля» («Советский писатель», 1987 р.), який умістив вісім повістей. І те, що за його життя не викликало б особливого подиву, сьогодні ріже по серцю – «перевод с украинского автора». Хто тепер скаже, скільки його нових творів поглинув отой «перевод»? А втім… ніхто навіть не знає, коли прийдуть до нас усі написані повісті Сацького рідною мовою.

      Я познайомився з ним десь чи не 1980 року, коли письменник заніс до редакції журналу «Ранок» оповідання «Гоц-гоц». «Ранок» тоді був на підйомі, публікував багато цікавих речей, які не пройшли цензурне сито інших видань. Досить сказати, що саме цей журнал уперше надрукував «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника. Либонь, добра репутація часопису привела до нас і Сацького. Якраз перед тим «Літературна Україна» надрукувала його оповідання «Ванькова мати» – «розкішну річ», як сказав би Валерій Шевчук, бо саме так він згодом охарактеризував і «Гоц-гоц» («Ранок», 1981 р. № 4). Розкіш та полягала у розкутій сміливості письма, у вмінні автора не мотивувати людські вчинки, а розкривати їхню природу. Розкривати гостро, безжально.

      Таким же гострим, жорстким, часом колючим видавався і сам автор цих творів. Худорлявий, стрункий, підтягнутий, він був меткий у рухах, меткий у погляді проникливих очей, у яких десь далеко-далеко