Треба спитати у Бога. Василь Шкляр

без педалів. Можна було їхати тільки згори. Я завжди чекав-виглядав березня, коли зацвітали біленькі окрадки. Це як у вас підсніжники. Потім з’являлися фіолетові бриндушки, які ростуть лише в Карпатах. Вони зацвітають і пізньої осені – зустрічають весну і зустрічають зиму. Оце й усі мої дитячі радощі, про які ти питав. Ні, брешу. Я не сказав, можливо, про головне. Великою втіхою мого дитинства були книжки. Під піччю горів каганець із гільзи-сорокап’ятки, і я читав Шекспіра. Довкола мене лазять великі чорні таргани, я їх називав «пани в чорних плащах». Але вони не кусаються, і мені затишно в цьому підпіччі. Я переписав у зошит всього «Гамлета», бо мусив віддати книжку. Читав «Біблію» і відчував у ній вічну таємницю, закриту метафору, якої ніколи до кінця не збагнути. Такою ж загадкою віяло і від Шекспіра. Мені так добре було з тими книжками при каганці, я так призвичаївся до тісного затишку, що ніколи б не зміг писати у великій залі. Відтоді постійно шукаю такого кутка, до якого б я зміг забитися, заховатися від усього світу. Але не знаходжу.

      – І все-таки, Тарасе, ти постійно писав, хоча в побутово-житейському розумінні мав від того тільки лихо. Коли почалися найбільші прикрощі?

      – Десь у 1964-му році я жив у Глибокій на Буковині. Була в мене тоді друга жінка, молода, гарна. А я працював у районній газеті, у відділі сільського господарства й отримував 100 карбованців. 30 платив за квартиру. Жінки тоді гарно зодягалися, то й моя ж хотіла вбратися. Зодягни пень, то буде подобень. От я й вирішив десь виступити з віршами, підробити копійку. Поїхав у Чернівці, там був вечір поезії в університеті. Пам’ятаю, сиділи в президії Микола Бурбак – він тоді очолював Чернівецьку письменницьку філію, Андрій М’ястківський із Києва, з редакції журналу «Дніпро», ну а решта – комсомольці. Якимось дивом і мене посадили в президію. Як гостя чи що. Бурбак каже: «Хлопці, по одному віршу читайте». А я саме написав велику поему «Осанна»! Що мені той один віршик? Беру і читаю. З трибуни. Коли чую: стукають-дзенькають по графину, мовляв, годі, закінчуй. А із зали кричать: «Хай читає, не затикайте рота!». Читаю далі, аж мені волосся сторчма на голові стає. «Дзень-дзень!» – стукотять по графину, нервує президія. «Не перебивайте!» – волає зала. Я увійшов в екстаз, читаю на повен голос, не зважаю ні на кого. Біса ви мене зупините!

      – Ця поема також не збереглася?

      – Ні, слухай далі. Дочитую я «Осанну» й відразу виходжу в коридор, – знаю, що зрубав гілляку під собою. Коли це вибігає і М’ястківський: «Дайте поему, ми надрукуємо в журналі “Дніпро”»! Я, дурний, не дав. Виходить ще колишній мій викладач, на очах сльози: «Я не знав, що мав такого студента».

      – Хіба ти до того не друкувався?

      – Пастушенко у Вінницькій міжрегіональній газеті дав сміливу добірку. Потім я ще послав туди вірші. Коли це після того виступу в Чернівцях викликає мене заступник редактора тієї газети, та ще й посилає по мене машину. Дружина Маруся вагітна була, сідає зі мною, а в машині ще двоє хлопців у чорних плащах. І везуть,