роботи. Куди не приїду, мурло каже: «За 24 години геть!» Ні прописки, ні роботи. Я поїхав у тайгу, в Томську область. Туди засилали людей, а мене й звідти вигнали. У 1971-му році прибився додому. За що жити? Як? Одного разу пішов у село, де буфет і крамниця, купити цигарок. А на душі тривога, зима була. Аж підходить секретар селищної Ради. «Ходи, – каже, – завтра прописатися». У мене серце тенькнуло: завтра ж субота, тут щось не те. Але він ще улесливіше: «Ходімо до буфету, Тарасе». Заходимо, чую, смажать щось, а на столі вже горілка й пиво. І ще пара підлабузників його сидить. «Щиро» п’ють та наливають. Е, думаю, треба тікати, бо халепи тут не минути. Я потихеньку відшився від них, і на другий день пішов не до сільради, а заїхав до Косова, а там у мене товаришка була, Зена. Ніч перебув, удосвіта встаю, збираюся на Кути, а там далі до Вижниці, а там… Тільки ж на душі так тяжко, тоскно. Ще й січень надворі, я боюся цього місяця, він нещасливий для мене. Дійшов до автобусної станції, аж тут якийсь чоловік: «Тарасе, здоров! Не впізнаєш?» – «Ні». – «Та ж ми випивали разом у буфеті. Я – Леонов. Начальник Косівського кадебе просив, щоб ти зайшов до нього. Іду я з ним плече до плеча, як Довженко зі Сталіним. Бічним зором бачу ще «хлопців». А в мене підошви слизькі – не втечу. Завели мене в районне кадебе. Там їхній начальник і ще якийсь бурмило вже ждуть. Кажуть мені, що треба їхати в Івано-Франківськ до начальника обласного кадебе. Садять у машину, і та летить з такою швидкістю, що я не знаю, як ми не перекинулися. Йой, чоловіче, яка страшна невідомість. Я зрозумів, що вже заарештований, але що далі? Не знав, що мені можуть присудити. Рік, п’ять, десять, двадцять років? Чи, може, розстріляють. Не знав. І справді, далі розмова була коротка. Потім камера, слідство, допити. Суд. Закритий. Дістав я чотири роки за антирадянську пропаганду та агітацію. Далі пішли етапи. Львівська, Харківська, Свердловська, Пермська тюрми. 36-та зона. Сумнозвісне селище Кучино… Де Стус загинув… Не хочу. Не хочу згадувати.
– Що найтяжче в неволі?
– У неволі, чоловіче, найтяжча неволя. Але в тюрмі я плакав тільки раз. Коли один мій товариш, нині знаний політв’язень, не дав мені на етапі «Кобзаря». Я нічого ніколи ні в кого так не просив, як Тарасового «Кобзаря». Та він не дав, тримався за нього, як за молитовник.
– Але ж ти писав і там, на зоні?
– Так, звісно. Там я готував навіть рукопис поетичної книжки. Це робиться так. Витрушуєш тютюн із дешевої цигарки і маєш дрібний аркушик. Олівець загострюєш, як голку. Тоді на такому папірці вміщується з одного боку 80–120 рядків. Господи, скільки я капарів над тим рукописом. Місяцями! І знов мав від того лише гризоту. До людей той рукопис не потрапив. Левко Лук’яненко, з яким я сидів, сказав, що не було змоги передати мої вірші на волю. Я знав, що передавали багато статей, різних свідчень, відозв, а от поезію… Ні, чомусь її цінували менше. Ти не можеш собі уявити, як мені було боляче, коли оту свою «книжку» довелося зжувати над рукомийником. Кажуть, рукописи не горять. Брехня! Не кажіть мені цих слів. Одне й те саме не напишеш, як не ступиш двічі в одну ріку.
– 1976-го тебе звільнили під адміністративний нагляд. А через два роки знову був суд. Репресивні
