Треба спитати у Бога. Василь Шкляр

що потім соромно буде глянути йому в очі, але надто великою була і спокуса. Можливо, він зрозуміє… може, щось придумає. Може…

      Тютюнник того вечора був у гуморі, весело розгортав свій неповторний театр одного актора, перекривляв спілчанське начальство, однак сказав, що коли його «виженуть з літератури», то піде працювати не в театр, а попроситься до Анатолія Авдієвського в хор Вірьовки. Співатиме.

      Здавалося, була слушна хвилина поділитися з ним своєю бідою, тільки ж… як? Йшлося про справу надто вже делікатну чи, ліпше сказати, каверзну. Того року видавництво «Молодь» оголосило свій черговий конкурс на кращий твір про молодого сучасника і дещо несподівано як на ті часи доручило вести цей конкурс Григорові Тютюннику. Тобто відбирати рукописи, які можуть претендувати на призові місця. Григір сумлінно перегортав гори графоманської писанини, дошукуючись живого слова, і деякі рукописи давав мені на рецензію для підробітку.

      За умовами конкурсу кожен відзначений твір (бодай заохочувальною премією) «Молодь» зобов’язувалася видати окремою книжкою. І от надходив час підбивати підсумки. Тоді й викликав мене головний редактор журналу, в якому я редагував прозу і який, до речі, перед тим надрукував знамените оповідання Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном».

      – Ти давно бачив Григора Михайловича? – спитав редактор.

      – Ні. А що?

      Він помовчав, прокашлявся, мугикнув, потім перескочив на інше.

      – Був я в ЦК комсомолу… гм… квартира тобі не світить. Будинок вони здають, але тобі, гм, поки що ні, не виходить.

      Молодіжні журнали тоді були друкованими органами Центрального комітету комсомолу, який, між іншим, розподіляв і житло для працівників преси.

      Ну, що ж, знов не виходить, не світить. Це мені й так було зрозуміло. Але чому шеф спитав про Тютюнника? Григір не знав і дороги до ЦК комсомолу, а якби й знав, то ніколи б туди не пішов.

      – Але є ще варіант, – сказав редактор. – Один впливовий чоловік із тієї установи подав на конкурс повість. Про ПеТеУ. Профтехучилище, знаєш, дуже актуальна тема. І якби тому чоловікові дати… премію, то він би усе вирішив з квартирою. Розумієш? Чого ж не скористатися таким моментом? Поговори з Григором Михайловичем.

      – Ви що, не знаєте Тютюнника?

      – Знаю… Однак… – він знову сухо прокашлявся, добираючи слів. – Може, та повістина не така вже й безнадійна. Ну, певно, що не шедевр, але ж тема яка актуальна – ПеТеУ. І тут не йдеться ж про першу чи другу премію. Хай буде третя, хай навіть заохочувальна, аби лиш… А раптом вона й так тягне на якусь відзнаку?

      – Сумніваюся.

      – Ну, подумай. Поговори з Тютюнником. Такого шансу більше не буде.

      І от тепер я «думав». Ми вже вийшли з «Енея», проте я так і не наважився завести мову про ту «аферу». А лихий усе нашіптував: та хоч спитайся про ту повістину, може, вона й справді тягне на заохочувальну, і вовки будуть ситі, і кози цілі.

      – Загляньмо ще до Ашота, – запропонував я Тютюнникові.

      – Рушили.

      Ашот,