Треба спитати у Бога. Василь Шкляр

чесно й суворо, бо інакше Положій просто не вмів, бо він справді відав, «що і як» треба робити не лише в прозі. Доказом є і його містка книга «Останнього рядка початок», що вийшла до 60-річчя письменника. Вона засвідчує неперебутню присутність Віктора Положія у вітчизняній літературі. Окрім незнаного нами роману, блискучих новел, він залишив нам і кіносценарії («Вітер у дверях», «Старики в бій не йдуть»), і п’єсу «Совки розлучаються». Він знав, що таке справжня драматургія, і тому вона пульсує навіть у кожному його оповіданні…

      Але для мене одним із найбільших парадоксів творчої долі цього надзвичайно талановитого письменника залишається те, що досі не побачила світу жодна його поетична збірка. Втім, і саме життя Віктора Положія було до незбагненності парадоксальним, суперечливим і драматичним. Він зробив багато, але сьогодні ми не маємо й десятини з того, що він міг би зробити. І не тільки тому, що пішов од нас у розквіті творчих сил – у травні високосного 2004-го на 55-му році життя. Не тільки… Мова знов-таки про погоду, яка, за висловом Григора Тютюнника, літературі потрібна так само, як і яблукам (Яблуня я – упала, упала…). Тепер збираємо по камінчику бодай те, що лишилося. Світлої пам’яті Ігор Римарук, поет унікального таланту і бездоганного смаку, опублікував у журналі «Сучасність» добірку поезій Віктора Положія, яка засвітила нам ще одну грань його щедрого обдарування. Тут ми натрапляємо на вельми цікаве містичне одкровення митця-філософа, що дає відповідь на раніше поставлене мною запитання про «закон збереження творчої енергії», яка, часом навіть нереалізована, знаходить свій вияв і своє продовження.

      Я хотів би спинитися на останнім рядку,

      Що буде для когось першим.

      Ось так Віктор Положій помахав нам на прощання своєю красивою смаглявою рукою. Так буде. Неодмінно. Його останній рядок стане для когось початком. У літературі, покраяній і пошматованій зустрічними вітрами, інакше не буває. Принаймні вже сьогодні маємо в нашому письменстві дуже неординарного молодого прозаїка на ймення Євген Положій. Це – його старший син, упорядник батькової книги «Останнього рядка початок».

      …Ховали Віктора Положія на весняного Миколая на сільському цвинтарі, що потопав у травневому цвітінні. Труну на червоній китайці віз сусідський коник Мишко. Хто це – Сосюра? – хотів, щоб його провели в останню путь на волах.

      Ховали під Києвом у Ясногородці. Гірко пах без і сумно, не в лад цвірінчали пташки. Людей було, як сказати… Не багато й не мало. Були всі, хто його любив і хто встиг на поховання, бо встигли не всі. Сестру Галю чекали із зарубіжжя до останньої хвилини, вже вечоріло, священик казав, що за християнським звичаєм пора опускати домовину в яму, а її не опускали, бо не пора, не пора, не пора, казав я сам собі подумки, яка ж це пора, коли чоловікові всього лиш 54…

      Та нарешті четверо сільських дядьків це зробили, і коли сира земля загупала об домовину, я сам не помітив, як