Треба спитати у Бога. Василь Шкляр

може бути, вуйку Ярославе?

      Треба спитати у Бога.

      Але ж Бог розмовляє лише з поетами.

СвященнослужительДві слові про Ігоря Римарука

      Ми з ним сиділи на рибальському містку в моїй Хлипнівці, себто на Гнилому Тікичі, а зовсім неподалік чипів у човні над вудками старий рибалка Никандрович (чомусь усі називали його ось так, лише по батькові, тому я не знаю навіть його імені), і той Никандрович час від часу поглядав на мого товариша з більшою цікавістю, аніж на поплавці. Старий не був затурканим дідом, свого часу він обіймав посаду начальника шахти в сусідньому містечку Ватутіному, а вийшовши на пенсію, купив хатину в «курортній» Хлипнівці. У селі подейкували, що він у свої вісімдесят з гаком літ десь тяжко закохався і, стративши тяму, пише любовні вірші. Такий собі місцевий Петрарка. Тому на якусь мить мені майнула макоцвітна думка, чи він часом не впізнав поета Римарука і тепер не наважується перепитати, чи це він, чи ні. Але навряд. Для Никандровича, мабуть, незвичною була Ігорева богемна зовнішність – зібраний у кіску довжелезний чуб, вуса, борідка, масивні окуляри. І все-таки видно було з усього, що старий Петрарка хоче щось запитати, але не наважується. Він таки поставить своє каверзне запитання, та тільки тоді, коли Ігор піде до мосяжних сосон і зелених дубів, а я залишуся на містку сам.

      Дуже непросто говорити про поета-товариша, з яким ти з’їв не один пуд солі, ще більше випив, пройшов Крим і Рим (Рим, рима, римар, Римарук), але я, твердоголовий, як мій отаман Чорний Ворон, так і не збагнув його сповна. Не збагнув – це насамперед про Римарукову поезію: закодовану, зашифровану, смисли якої часто заховані за сімома печатями алюзій, ледь уловимих асоціацій, зухвалих метафор, ремінісценцій. А ще додаймо сюди загадки чисел, глибину євангельських сенсів, витончену іронію та неоднозначність підтекстів. Його вірші іноді скидаються на якийсь священний тайнопис, призначений лише вибраним, а тому я не дуже вірю багатьом шанувальникам Римарука, що начебто вільно й безпечно плавають у бермудському трикутнику його поетичних ґрипсів (таємні записки в мережі ОУН-УПА). Радше пристану на думку, що вони сприймають ці вірші, як літургію латиною, коли впадаєш у стан благоговіння, не розуміючи мовленого.

      Чи усвідомлював це сам Римарук? Можливо. Адже обмовився, що «Вписує в книгу мою Всевишній незрозумілий мені рядок». Виходить, буває і так, що в тексті, продиктованому згори, не все розуміє сам автор, а читач іноді уздрить те, чого не добачив поет? Не знаю. Принаймні, даруючи «Діву Обиду» моїй тітоньці Ялені, котра не мала й початкової освіти, Ігор «вірував», що сільська жінка зрозуміє його, навіть читаючи по складах. І це тоді, коли за його Словом, окрім дару Господнього і класичного володіння формою («Ти мені спершу напиши сонет, а потім показуй верлібри», – казав Римарук) стояли вроджений інтелект, енциклопедичні знання, неймовірна начитаність. Бо що ж ви хотіли від чоловіка, котрий у шестирічному віці прочитав «Війну і мир», а в початкових класах поглинув