Шлях королів. Брендон Сандерсон

коритися в дрібницях. Мов мала дитина, що намагається довести свою незалежність.

      Підійшовши ближче, він побачив, що Скрак вдалося впіймати співунця. Ця істота завбільшки з кулак за формою нагадувала загострений диск, з ребра якого стирчали чотири верхні кінцівки, що й видобували звуки, шкрябаючи вздовж горішнього боку панцира. Чотирма нижніми кінцівками з протилежної сторони вона зазвичай чіплялася за кам’яну стіну, але Скрак їх уже відгризла. Відірвала й дві верхні, а також примудрилася розколоти панцир. Балат ледь не відібрав у неї здобич, щоб самому відірвати решту, але вирішив, що краще було дати Скрак побавитися.

      Та облишила співунця й глянула на Балата, запитливо звівши вусики. Її підтягнуте тіло лиснілося, і, припавши на задок, вона витягнула перед собою всі шість кінцівок. У сокирогончих немає панцира чи шкіри, натомість їхнє тіло вкрите чимось середнім між першим і другим, гладким на дотик та еластичнішим за справжній панцир, але цупкішим за шкіру й утвореним зі щільно з’єднаних пластин. Кутасте обличчя тварини, здавалося, виражало цікавість. Глибокими чорними очима вона уважно дивилася на Балата. Відтак тихо засурмила.

      Балат усміхнувся і, нахилившись, почухав сокирогончу за вушними отворами. Тварина притулилася до нього. Вона, напевно, важила стільки ж, як і він. Великі сокирогончі сягали людині до пояса, але Скрак була іншої породи – дрібнішої та прудкішої.

      Співунець почав смикатися, і Скрак жадібно накинулася на нього, трощачи панцир своїми сильними зовнішніми жувальцями.

      – Скажи, Скрак, я – боягуз? – запитав Балат, опускаючись на лаву. Він відклав убік ціпок й ухопив маленького краба, що ховався на боковій поверхні лави. Його панцир забарвився у білий колір, зливаючись із каменем.

      Він підняв тваринку, що гарячково перебирала ніжками. Траву газону спеціально вивели менш полохливою, і вона повизирала зі своїх нірок уже через кілька секунд після того, як він пройшов. Розцвітали інші екзотичні рослини, визираючи зі скойок чи шпаринок у землі, і скоро довкола нього вітер погойдував червоні, жовтогарячі та блакитні пасма. Хоча простір біля сокирогончої залишався голим. Скрак настільки захопилася своєю здобиччю, що навіть культурні рослини сиділи через неї по норах.

      – Я не міг податися навздогін Джасні, – сказав Балат, беручись висмикувати краб’ячі ніжки. – Лише жінка могла би підібратися до неї достатньо близько, щоби вкрасти Душезаклинач. Ми це обговорили. Крім того, треба ж комусь залишатися тут, дбаючи про маєток.

      Жалюгідні відмовки. Він і справді почувався боягузом. Балат висмикнув іще кілька ніжок, та це не принесло задоволення. Краб був замалим, і вони відривалися надто легко.

      – Імовірно, цей план навіть не спрацює, – вів далі він, закінчуючи з ніжками. Дивне враження справляє така істота, коли кінцівок у неї більше нема. Краб був усе ще живий. Хоча звідки це відомо? Без ніжок, якими можна було би ворушити, тварючка здавалася такою ж мертвою, як і камінь.

      «Руки, – подумав він, – ми