Піднесення. Стивен Кинг

свій лад. – Просто забіг показати вам оце.

      Він підняв айпад, щоб вона могла роздивитися, як Дам із Ді тандемом серуть на його газоні.

      Дейрдре довго не зводила очей з фотографії, а посмішка повільно гасла. Це подарувало йому набагато менше задоволення, ніж Скотт очікував.

      – Добре, – зрештою промовила вона. Штучний наспів зник із її голосу. Без нього вона звучала змученою і старшою за свої роки, які були десь біля тридцятки. – Ви виграли.

      – Я не хотів вигравати, повірте. – Вимовивши ці слова, Скотт пригадав одного викладача з коледжу, котрий якось зазначив, що, коли хтось додає до речення «повірте», варто остерігатися.

      – Тоді ви довели, що хотіли. Я не можу зараз піти до вас і прибрати, а Міссі вже на роботі; але я про це подбаю, коли зачинимося. Вам не доведеться навіть вмикати світло на веранді. Щоб знайти… залишки… мені вистачить вуличного ліхтаря.

      – Ви не мусите цього робити. – Скотт став почуватися дещо грубим. І якимсь чином неправим. «Ви виграли», так вона сказала. – Я вже все зібрав. Я просто…

      – Що? Хотіли на мене трішки накинути? Якщо так, то місія виконана. Надалі ми з Міссі бігатимемо в парку. Вам не обов’язково повідомляти про нас місцеві органи. Дякую і гарного вечора. – Вона почала зачиняти двері.

      – Секунду, – спинив її Скотт. – Будь ласка.

      Дейрдре глянула на нього крізь напіввідчинені двері, обличчя не виражало жодних емоцій.

      – Я й не думав іти до гицля через кілька купок собачого лайна, міс Маккомб. Слухайте, я просто хочу, щоб ми стали добрими сусідами. Мені лише не сподобалось, як ви від мене відмахнулися. Не захотіли сприймати серйозно. Гарні сусіди так не роблять. Принаймні тут.

      – О, ми чудово знаємо, як гарні сусіди роблять, – відрізала вона. – Особливо тут.

      Ледь помітна зарозуміла посмішка повернулась, і, не змінюючи виразу обличчя, Дейрдре зачинила перед ним двері. Перед цим, проте, він побачив іскорку в її очах, яка могла означати сльози.

      «Ми чудово знаємо, як гарні сусіди роблять», – подумав він дорогою вниз по пагорбу. Що, в біса, це означає?

* * *

      Доктор Боб зателефонував йому за два дні запитати, чи є якісь зміни. Скотт відповів, що все як раніше. Вага знизилася до 207,6[12].

      – Дуже, блін, стабільно. Коли стаю на ваги, почуваюся так, наче дивлюся на одометр автомобіля, в якого милі відкручує назад.

      – Але жодних змін у фізичному вимірі? Розмір талії? Розмір футболки?

      – У мене досі талія сорок, а нога має тридцять четвертий розмір. Затягувати пасок нема потреби. І відпускати теж, хоча жеру мов дроворуб. Яйця, бекон і ковбаса на сніданок. Соуси до всього на ніч. Поглинаю десь зо три тисячі калорій на день. А то й чотири. Ти щось розвідував?

      – Розвідував, – відповів Доктор Боб. – Поки що можу сказати лише те, що досі не було жодного такого випадку, як у тебе. Є купа медичних висновків про людей, у яких метаболізм перепрацьовує – таких, котрі їдять, як ти кажеш, мов дроворуби, і все одно худі. Але жодного випадку, щоб людина важила

12

≈ 94,2 кг.