Піднесення. Стивен Кинг

кивнув.

      – Це ще одна причина, чому я не хотів говорити з лікарем Адамсом.

      – Тоді це опинилося б у системі, – сказав Елліс. – Підтверджений факт. І так, він би наполягав, щоб ти пройшов обстеження, аби перевірити, що саме з тобою діється.

      Хоча співрозмовник цього не сказав, Скотт зрозумів, що «наполягав» – надто м’яке слово. На думку йому спало, що в кабінеті Адамса прозвучало б щось на кшталт «забрати під варту». Саме тому він вирішив уникнути розголосу й поговорити натомість із другом-лікарем на пенсії.

      – Ти виглядаєш на двісті сорок, – озвався Елліс. – І почуваєшся теж?

      – Не зовсім. Я почувався трохи… хм-м… туптавим, коли важив дійсно двісті сорок. Здається, такого слова не існує, але це найкраще, що я можу придумати.

      – Думаю, це хороше слово, – сказав Елліс, – є воно в словнику чи нема.

      – Тут річ не в тому, що я важив забагато, хоча знав, що так і було. Це, а ще вік і…

      – Розлучення? – м’яко запитав Елліс найбільш докторбобівським голосом.

      Скотт зітхнув.

      – Ну так, і це, звісно. Чималу таку тінь воно кинуло на моє життя. Зараз усе налагодилось, я в нормі, але воно досі там сидить. Про це не брехатиму. Хоча фізично я ніколи не почувався зле, займався в залі тричі на тиждень, ніколи не задихувався аж до третього підходу, але почувався просто… ну, знаєш, туптавим. Тепер цього нема, принаймні настільки.

      – Більше енергії.

      Скотт подумав, тоді похитав головою.

      – Не зовсім. Більше схоже на те, ніби та енергія, що в мене є, несеться кудись далі.

      – Млявість? Утома?

      – Нічого такого.

      – Втрата апетиту?

      – Жеру як коняка.

      – Ще одне запитання, вибачай, але мушу спитати.

      – Та питай. Що завгодно.

      – Це ж не якийсь розіграш? Ти ж не вирішив просто підколоти старого ескулапа?

      – Звичайно, ні, – відповів Скотт. – Думаю, я можу й не питати, чи бували в тебе схожі випадки, але, може, ти раптом читав про щось таке?

      Елліс похитав головою.

      – Я, як і ти, тепер весь час думаю про одяг. І про ті четвертаки у тебе в кишенях куртки.

      «Ласкаво просимо до клубу», – подумав Скотт.

      – Люди не важать однаково голими й одягнутими. Це ж аксіома, як гравітація.

      – Може, є якісь медичні сайти, де ти б міг подивитися, чи бували такі випадки, як у мене? Або принаймні схожі?

      – Сайти є, і я подивлюся, але зразу тобі скажу, що нічого подібного там не буде. – Елліс вагався. – Тут річ не в моєму досвіді, такого досвіду взагалі в історії людства не було. Блін, це ж неможливо, от що я хочу сказати. Якщо це так, якщо твої й мої ваги працюють правильно, то я не можу вірити в протилежне. Що з тобою сталося, Скотте? Звідки це взялося? Тебе… не знаю, опромінило десь? Може, надихався якимось дешевим спреєм проти комах? Подумай.

      – Та я вже думав. Поки що мені нічого на думку не спадає. Точно знаю одне: оце поговорив з тобою – і мені вже краще. Хоч не сиджу й сам собі тим голову не морочу. – Скотт підвівся й узяв куртку.

      – Ти